Читати книгу - "Чотири піля опівдня, Костянтин Гончаренко"

Він трохи відійшов від малюнка, здійняв руки догори і чотири рази поспіль повторив незрозумілу йому фразу, що складалася зі слів, які, здавалось, не були пристосовані для людської горлянки.

Чотири пожертви спалахнули яскравими вогнями, масний дим звився над місцем ритуалу, складаючись у повітрі в чудернацький ієрогліф. Шото здалось, що весь світ навколо нього здригнувся, а потім завмер. Дим зник, наче його й не було, і в світлі ліхтаря злодій побачив замість дорогоцінних купок  лише чотири чорні плями на підлозі.

Справу було зроблено. Магія спрацювала. І Шото відчув законну гордість за себе.

Він був впевнений, що товариства, коли вранці впевняться, що не можуть ніяк потрапити до будівель, бо двері та вікна залишаться зачиненими попри всі зусилля їх відчинити, не будуть здіймати галас. Звичайно, у Зеведі знайшовся б не один чаклун, який міг би розпізнати та зняти таке закляття, але серед відібраних ним товариств таких точно не було – він ретельно перевіряв все, що міг, перш ніж обрати жертви для свого Плану, і товариства, що по-справжньому цікавилися магією, в його список не входили.

 Та ж «Кампанія Сяючого Нефриту», яка вже сотню років намагалася взяти під контроль торгову еліту міста та вибороти йому повну незалежність, ненавиділа ельфів та всякі магічні штуки – занадто примхливі і ненадійні для точних виважених планів купців. «Чорний світанок» же навпаки дуже магію любив і намагався практикувати, але обрав досить специфічну її галузь. Ту, де йшлося про підняття мертвих та перевтілення душ, а зовсім не про побутову магію часу. Їх головною ціллю було дати нове життя могутньому некроманту, який правив містом у веселому проміжку між імперією та ельфами, і чиї кістки були їх головним артефактом, тому всілякі дрібниці їх не цікавили

Розпізнати, що їх будівлі заблоковані магією, обидва товариства зуміють, але ось швидко впоратися з нею – невряд чи. Принаймні, Шото щиро на це сподівався.

Він вже почав обережно прибирати сліди ритуалу, коли його увагу привернула тиша. Тиша, що огорнула місто після того, як згасли пожертви. Він завмер, дослухаючись, намагаючись зрозуміти, що трапилось. Але тиша навколо була абсолютною. Мертвою. Шум води з акведука та годинника зупинився. Не шелестіло листя, не шурхотіли в деревах навколо башти нічні птахи, і взагалі - не було нічого, крім биття його, Шото серця, та його ж дихання. А ще – тихого шелестіння  кроків позаду, неначе босонога дитина наближалася до його малюнка в темряві.

Холодний піт пробрав його від волосся на голові до пальців ніг. Він повернувся.

Поруч з малюнком стояла маленька – зростом по пояс злодію – фігурка в темному лахмітті, яке повністю зливалось з нічною темрявою. Куце світло ліхтаря виривало у пітьми лише босі ступні на худючих ногах, а вище вузлуватих колін Шото міг розгледіти лише невиразний силует. Чорні криві нігті, замазані землею, жирно виблискували шматочками антрациту на сірій шкірі пальців. Ця деталь чомусь так вразила його, що він сів там, де стояв, безсило опустивши голову. Серце його билось з переривами, дихалось важко. Здавалось, він пірнув глибоко під воду і тепер стояв там, на дні, спостерігаючи за собою якось здалеку.

- Пізно ставати на коліна чи благати про щось, смертний. – прошепотіла фігура хрипким дівочим голосом, відриваючись від розглядання візерунків і втуплюючись зеленими цятками очей в очі Шото. Ці зелені цятки світилися у пітьмі і злодій раптом зрозумів, що зіниці у цих очей не круглі, а мають вигляд пісочних годинників.

- Я… мені просто якось недобре. – сказав Шото кволо, намагаючись взяти себе в руки. – Як тебе звати?

Не те щоб це було найрозумніше з того, що можна було сказати, але голова в злодія працювала погано, тож більше нічого в неї не прийшло.

- Імена не так важливі, як суть. Це тобі, злодію з сотнею імен, мало б бути відомо, - прохихикало створіння. – А взагалі, жертвувати ціле місто богині, не знаючи навіть її імені – це якось дивно, чи не так?

- Жертвувати? Місто? – Шото замотав головою, відчайдушно хапаючись за свідомість, що намагалась втекти від нього.

- А що ти ще тут робив? На ельфійське графіті з освідченням в коханні до цнотливої принцеси це не схоже.

- Я… Це заклинання з книги побутової магії… Заморозити час.

- Час. Час неможна заморозити, дурнику… Час можна тільки пожертвувати. Мені. – гостя знову блиснула зеленими вогниками очей, захихотіла. – Заклинання з книги побутової магії… Ти дістав десь незграбно перекладений опис ритуалів чорних гномів і подумав, що це книга побутової магії?

Фігура вже не хихотіла, а сміялась вголос, і цей сміх, здавалось, відлунням розносився по всьому місту.

- А потім ти провів ритуал жертвування часу, не вимагаючи нічого взамін, вклавши стільки сили та використавши такі якоря, що під його дію попало ціле місто… До того ж в ритуалі стільки помилок… Тобі пощастило, що я відгукнулася і таки прийшла на твій поклик, невдаха-жрець.

- Жрець?

- Ну знаєш, людей, які чомусь думають, що боги створені для того, щоб дарувати свою милость в обмін на життя якоїсь драної кози, зазвичай називають жрецями.

Голос фігури зробився міцнішим, а вона сама стала якоюсь… об’ємною. Наповнилася життям та змістом, перестала бути лише контуром, вирізаним в нічній пітьмі.

- То… що далі?