Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          Та раптом я прокинувся, різко підірвався з місця ніби ожив, важко дихав ніби мене щось душить. Я був увесь мокрий, від голови до ніг, та і сидів я… У морі? Озираючись, я бачив лише вечірнє блакитне небо, яке освітлювалось прозорими золотими променями Сонця, що повільно сідало за горизонт. Я так давно не бачив цієї краси, не бачив чудового сонячного неба. Довкола мене буквально морська пустеля, океан без жодного малого острова, а у воді я сидів так, неначе це було мілководдя. Впевнено вставши на ноги, мені було вкрай не комфортно, адже а ще так не стояв у відкритих водах. Вдихаючи прекрасні морські запахи, та насолоджуючись чудесним Сонцем, легеньким свіжим вітерцем якого я так давно не відчував. Неочікувано переді мною постала велика стіна густого туману, в якому з’явилися велетенські, яскраво-білі очі. Дивлячись на цю картину з переляком, до мене звернувся той самий басистий, хижацький голос, який належав Бріасмонізу.

          - Твоя душа, виявилися чиста. Почуття любові врятували тобі життя.  

          - Як це?  - здивувався я. 

          - Чорна куля в моєму нутрі, вибухає лише від чистої душі, людині яка має цінність вище за скарби. Ти їх мав. Борен ніколи ні. Його гнила душа, як і душа багатьох, буде вічно частиною моєї колекції, крижаній колекції душ. Там багато таких подібних, що були готові віддати усе заради влади над світом.  

           - Але ж, що це змінює? Я теж прагнув скарбів. – Мовив я.  

           - Ти? – злегка захихотів він. – Глянь на свій годинник. Він іде. А це означає, що годинник який тобі подарувала кохана, з людського світу рухається там де не існує часу, але він всеодно іде. І ти підеш. 

           - Куди? Як? – різко занервував я, - а моя команда, і корабель. Хлопці не винні… 

           - Твоя команда інший шлях, ти єдиний хто отримав мій другий шанс.   

          Я хотів розпитувати його ще та ще, проте він зник разом зі своїм туманом. Аж раптом усе небо різко зрослося похмурими хмарами, темними як та пітьма у безодні. Мене різко почало засмоктувати у воду поки не забрало остаточно. Я втрачав повітря, свідомість, мене просто топила а підводна течія кудись відносила. Врешті-решт, свідомість покинула мене.

          На цьому етапі своєю оповіді, я більше нічого не пам’ятаю. Після розмови з туманом з очами Бріасмоніза, та те, як він говорив загадками, опісля чого мене понесло підводною течією, я більше нічого не пам’ятаю. Що було зі мною далі, відомо тільки Богу, проте деякі мутні спогади випливають у мене в голові. Я бачив лише небо та Сонце, чувши як під мною звиваються хвилі води. Хвилі здіймали мене та кудись несли. Потім проскакують якісь крики, а перед моїм обличчям постійно крутилися якісь люди, уважно мене розглядаючи. Пам’ятаю мутні моменти як їхав… Точно! Пригадую голос, жіночий голос, такий знайомий що аж серце гріє. А потім, я різко прокинувся.

          У мене над очима дерев’яна стеля, я відчував цілковите тепло та спокій,  відчував усе своє тіло яке цілком тепле і здорове, під тепло ковдрою. Голова лежала на м’які подушці, варто було озирнутися, я зрозумів що у лікарні, але у нас на Тортузі не було таких лікарень, значить це або марення хоча я відчував цілковиту реальну присутність себе, або я у Лондоні, тільки чому мої руки не приковані до ліжка? По суті мене мали тримати під вартою, бо я небезпечний пірат на Карибах. Я запевняю вас, це абсолютно реально, проте тоді, мені вкрай важко було у це повірити, адже буквально нещодавно я був у якомусь пеклі, а зараз просто у лікарні.

          Я лежав так, ще десь двадцять хвилин, до поки до мене не підійшла лікарка, сказавши що до мене гість. Опісля чого, у двері зайшла вона… Арністейн. Все така сама вродлива у чорній сукні, яке прекрасно поєднувалось з її довгим чорним волоссям. Мої очі стали немов озера, такі само великі й прозорі, навіть мокрі, адже під ними навернулися сльози. Арністейн легенько усміхнулась, а я підскочив з ліжка як скажений, кинувся до неї обійнявши так міцно як ще ніколи в житті. Нехай я був дуже серйозний та твердий духом, не контролюючи своїх емоцій я розплакався, що мені здалося ніби я за все життя так не плакав. Вона обнімала мене, казавши що все добре, усе позаду, гладивши мене по голові.   

          Виявляється мене знайшли посеред Атлантичного океану, у південній частині. Я тримався на воді завдяки обламкам «Спритного лева», на яких хвилі доставляли мене все далі і далі, все блищє до північа. Там мене знайшли торгові судна, що впізнавши хто я, вирішили допомогти. Не дарма ми завжди мали дружні стосунки з торговими кораблями, де члени екіпажу поставились до мене як належне, доставили мене до Лондона де одразу забрали до лікарні. Матір Арністейн повідомила звістку доньці, що її коханий непритомний потрапив до лікарні, що змусило її одразу покинути Тортугу і вирушати до Лондона. Спогади про карату в якій я їхав, це мене везли до лікарні, а голос який я чув належав саме Арністейн, яка дісталася до Лондона швидше ніж мене доставили до лікарні – доволі надприродно, я б навіть сказав. Опісля, а ще шість днів лежав непритомний. Найцікавіше те, що увесь той час поки я був непритомний, що торговці, лікарі та навіть сама Арністейн, казали мені що увесь час я марив якимсь дивами: протокою, діти космосу та морської сили, Магеллан, корабель, команда, чудовисько по латинському, тощо. Все це, Арністейн занотувала собі, адже так само як і я, мала симпатію та схильність до писання. А щодо арешту, то мене відмазала матір Арністейн, але мені дали фору лише на місяць, опісля мене знову намагатимусь зловити та посадити до в’язниці. От вам, уся моя пригода, яку я назвав «Безодня Спритного лева», і навіть опісля шести років які минули з тієї пригоди, думки про неї ніколи мене не полишали. Наш світ невідомий нам, він таємничий і ховає ще багато таємниць, які не під силу збагнути людському розуму, проте ми усі тут, аби спробувати хоч якось їх усвідомити, навіть ризикуючи здоровим глуздом. Проте, це абсолютно інша історія.

    В. РІЗДВЯНИК 

Кінець