Читати книгу - "Детектив із Шостим Чуттям (і Купою Проблем), Кара Блейк"

Привітний тьмяний промінь, що пробивався крізь вікно мого офісу, ледь освітлював кімнату, потопаючу в пилюці і нерозгаданих таємницях. Ну, і в запаху вчорашніх пончиків з сусідньої пекарні. Я, Олівія, приватний детектив, була власницею цього скромного царства. Моє руде волосся, що нагадувало нестримне полум'я, зазвичай було зібране в недбалий пучок, але сьогодні воно чомусь відмовлялося коритися, вибиваючись у всі боки. Мої зелені очі, що звикли бачити трохи більше, ніж звичайні люди, зараз намагалися сфокусуватися на доволі банальній, на перший погляд, справі: зниклий кіт.
На стільці навпроти мене сиділа пані Агата, літня дама з напудреним носом і мініатюрним песиком на руках. Вона схлипувала, розповідаючи про свого улюбленого перського кота на ім'я Пушок.
— Олівієчко, він зник! Мій Пушок! Він ніколи не покидав дім без моєї дозволу! — її голос тремтів.
Я кивнула, роблячи вигляд, що уважно слухаю. Насправді, моя увага була розсіяна. Не через Пушка, а через трьох... ем... особистостей, що кружляли над пані Агатіною головою.
— Ну, я ж казала, треба було двері зачиняти! Скільки разів я їй повторювала! — бурчала тітка Марія, привид моєї покійної прабабусі. Вона була вдягнена у старомодний халат і постійно намагалася дати мені "корисні" поради, здебільшого стосовно ведення домашнього господарства.
— Та що ви розумієте, Маріє?! Кіт! Це ж символ чогось більшого! Це таємниця! Шукайте символи, Олівіє! — верещав привид якогось філософа-невдахи, що оселився у моєму офісі після того, як я випадково доторкнулася до старої книги, яку він "читав". Він постійно цитував Канта й Сартра, до місця і не до місця.
А найгірше — це був Привид-Пекар, дядько Василь. Він помер прямо за піччю в сусідній пекарні років п'ятдесят тому, і тепер був переконаний, що кожен, хто заходить у мій офіс, прийшов по хліб. Він постійно бурчав, що "сучасний хліб вже не той", і пропонував пані Агаті купити його "фірмовий житній".
— Пані Агато, чи могли б ви згадати, коли востаннє бачили Пушка? — запитала я, намагаючись ігнорувати Василя, який демонстративно розмахував неіснуючим багетом перед обличчям філософа.
— Ой, Олівієчко, вчора ввечері! Я лишила вікно на кухні прочиненим, а вранці — його нема! — знову схлипнула пані Агата.
— А-а-а, ну я ж казала! Вікно! Це все вікно! — тітка Марія плеснула в долоні, і її прозора рука пройшла крізь люстру.
— Вікно — це метафора відкритості світу, пані! Це вихід за межі буденності! — зауважив філософ, підстрибуючи на місці.
Я відчула, як у мене починає смикатися око. Працювати детективом, коли у тебе три постійні "помічники", кожен з яких має свою думку і не гребує її висловити, — це виклик.
— Гаразд, пані Агато, я візьмуся за цю справу, — я зітхнула, дістаючи блокнот. — Якісь особливі прикмети у Пушка є?
— Він дуже пухнастий, рудий, як ваше волосся, Олівієчко, і має чотири білі лапки, — відповіла пані Агата.
— Чотири лапки, Олівіє! Запиши це! Чотири — це число стабільності, заземлення! — вигукнув філософ.
— І не забудьте про вуса! Вуса — це головне! Без них ніякий кіт не кіт! — додав дядько Василь.
Я подумки закотила очі. Справа про зниклого кота. Це буде легко, подумала я. Як же сильно я помилялася.