Читати книгу - "Детектив із Шостим Чуттям (і Купою Проблем), Кара Блейк"

Паркові Пастки та Примарні Поради

Я вийшла з пекарні, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, хоча відчувала, як дядько Василь все ще кипить від обурення. Він летів поруч, нарікаючи на "святотатство" з марципановим завиванцем.
— Мій рецепт! Мій! Це ж треба, яка нахабність! Кіт! Аби він вдавився тим мигдалем! — бурчав він, і я подумки здригнулася. Якось це занадто по-людськи для привида.
— Василю, заспокойся! Це всього лише кіт! А тим часом, Олівіє, нам треба йти до парку, поки той нещасний Пушок не загубився зовсім! — тітка Марія вже практично тягла мене в напрямку найближчого парку.
Філософ же, оговтавшись від "розчарування" з метафорами, знову знайшов собі тему для роздумів.
— Парк! О, це ж екосистема! Мікрокосмос! Там обов'язково є символи синергії природи і свободи!
Я зітхнула. Моя робота була б набагато простішою, якби мої "помічники" хоча б іноді тримали язик за зубами.
Парк був затишним, але досить великим, з безліччю дерев, кущів і звивистих алей. І, звісно, з голубами. Безліччю голубів. Вони, схоже, були головною метою Пушка.
— Ну що ж, — пробурмотіла я, озираючись. — Як ми його шукатимемо?
— Треба подивитися під кожним кущиком! — одразу ж запропонувала тітка Марія. — Він міг сховатися там від голубів! Чи, може, від протягу!
— Ні, ні! — заперечив філософ. — Кіт, що прагне свободи, не сховається! Він шукатиме висоти! Дерева! Шукайте на деревах, Олівіє!
— А я кажу, треба шукати по запаху! Десь має бути запах мого завиванця! — дядько Василь все ще не міг відпустити образу. — Напевно, він залишив слід із крихт! Це ж мій завиванець!
Я намагалася ігнорувати їхню перепалку, дивлячись під ноги. Крихт не було. Зате я помітила щось інше. На землі, біля великого дуба, лежало кілька пір'їнок. Яскравих, блакитних пір'їнок. Я підняла одну.
— Схоже, наш Пушок таки догнав якусь пташку, — сказала я.
— Це дрон! — раптом вигукнув чоловічий голос за моєю спиною.
Я різко обернулася. За мною стояв високий, привабливий чоловік з розумними, але стурбованими очима, що тримав у руках... дрон. Він був рудим, як і я, але його волосся було акуратно підстрижене. І очі… вони були такими ж зеленими, як мої.
— Вибачте, — він усміхнувся, вказуючи на пір'їну в моїй руці. — Ця пір'їна належить моєму дрону. Це його ідентифікатор. Він сьогодні зник. Не бачили тут великого рудого кота?
Мої три "помічники" застигли. Дядько Василь навіть на мить забув про свій завиванець.
— О, Боже! — прошепотіла тітка Марія, дивлячись на чоловіка. — Який гарний хлопець! І рудий, як наша Олівієчка! А очі!
Філософ вже був напоготові з новим потоком думок.
— Дрон! Це ж символ технологічного прогресу! Прагнення до небес! А кіт — первісні інстинкти! Конфлікт!
А дядько Василь... дядько Василь раптом почав озиратися, наче шукаючи, куди б заховатися.
— Дрон? Це що, замість курки на вечерю? Чи це він так... мій завиванець шукав?
Ситуація ставала дедалі абсурднішою. Справа про зниклого кота несподівано перетворилася на історію про зниклий дрон. І, здається, у мене з'явився потенційний... клієнт? Або, можливо, щось більше?
Я спробувала зібратися, поки мої примарні "помічники" влаштовували несанкціоноване обговорення мого особистого життя.
— Це дрон! — знову пролунав чоловічий голос, і я, нарешті, сфокусувалася на рудоволосому незнайомцеві. Він тримав у руках контролер від дрона,  і його обличчя було стурбоване.
— О, вибачте, я... ем... — почала я, відчуваючи, як мої щоки зрадницьки червоніють. Я тримала в руці блакитну пір'їну, ніби щойно сама її висмикнула з якоїсь екзотичної пташки. — Так, я бачу. Це ваш?
Він кивнув, його зелені очі уважно роздивлялися мене. Я відчувала себе як під мікроскопом, наче він бачив не лише мене, а й усіх моїх невидимих співрозмовників.
— Мій. Він мав... нещасний випадок. І, здається, ви щось чули про рудого кота? — він вказав на пір'їну.
Я зітхнула, розуміючи, що брехати немає сенсу.
— Так, я шукаю рудого кота. Його звати Пушок, він належить моїй клієнтці. І, судячи з усього, він був тут сьогодні вранці. І, можливо, мав якусь... зустріч з вашим дроном.
Тітка Марія одразу ж втрутилася.
— Бачиш, Олівіє? Скільки можна було його шукати, коли він вже з кимось познайомився! От так завжди, спершу кіт, потім чоловік!
Філософ, здається, осягнув нову істину.
— Зустріч! Ось вона, сутність взаємодії! Кіт і дрон! Механіка і життєва сила! Це ж дуалізм буття!
Дядько Василь, тим часом, нервово смикав мою прозору кофтинку.
— А мій завиванець?! Він що, теж мав "зустріч" з дроном?! Чи з котом?!
Я миттєво відвернулася від чоловіка, намагаючись дати зрозуміти привидам, що зараз не час для їхніх коментарів. Він помітив мій раптовий рух і ледь помітно посміхнувся.
— Мене звати Артем, — представився він, простягаючи руку. — А вас?
— Олівія, — відповіла я, потискаючи його теплу, міцну руку. На мить мені здалося, що його дотик заглушив голоси привидів. Але це тривало недовго.
— Отже, Пушок. І мій дрон, який, здається, постраждав у нерівному бою, — Артем похитав головою, дивлячись на контролер. — Він мав камеру, і я сподівався, що з її допомогою зможу знайти… ну, дещо важливе.
— Важливе? — перепитала я, і мої детективні інстинкти одразу ж ожили. Зниклий кіт, зниклий дрон, який мав камеру, і... важливе щось. Це вже цікавіше, ніж просто пошук Пушка.
— Так, — Артем відвів погляд, здавалося, трохи зніяковівши. — Це стосується... одного проекту.
— Проекту? — тітка Марія вже ширяла навколо Артема, оцінюючи його одяг і зачіску. — А він одружений? А робота в нього яка?
— Можливо, ми могли б об'єднати зусилля? — запропонував Артем, не помічаючи тітки Марії. — Ви шукаєте кота, я — дрон. Можливо, вони десь разом?
Я обмірковувала пропозицію. Це було б логічно. Та й, чесно кажучи, Артем здавався цілком притомним і навіть привабливим. На відміну від моїх "помічників".
— Буття об'єднується! Синергія! Це ж прекрасно! — вигукнув філософ.
— Головне, щоб він не був ледачим! — додала тітка Марія.
Дядько Василь, здається, передумав ховатися і знову зосередився на дроні.
— А що, якщо цей дрон шукав мій завиванець? Може, він теж хотів скуштувати?
Я усміхнулася Артему, і це була щира усмішка. Вона завжди з'являлася, коли я розуміла, що потрапила в чергову дивну ситуацію, з якої не вийти без пригод.
— Гаразд, Артеме. Домовились. Давайте спробуємо знайти вашого дрона і мого Пушка. І, можливо, розгадати цю "важливу" таємницю.

Ми рушили вглиб парку. Артем тримав контролер, час від часу натискаючи на кнопки, ніби намагаючись зловити примарний сигнал. Я ж ішла поруч, пильно дивлячись на землю і вслухаючись у бурмотіння своїх "помічників".
— Бачиш, Олівіє? Все ж таки чоловік з'явився! І який красень! — щебетала тітка Марія, практично танцюючи навколо Артема. — Це доля! Потрібно йому пиріжків напекти, так, Василю?
— Яких пиріжків? Мій завиванець! От якби він знайшов мій марципановий завиванець! Тоді б я повірив у долю! — бурчав дядько Василь, що не спускав очей з контролера в руках Артема. — Він що, ним теж пече?!
Філософ, тим часом, захоплено спостерігав за голубами, що зграями злітали з трави.
— Політ! Це ж прагнення до трансцендентного! А кіт — за ним! Це ж символіка прагнення до досконалості через хижацький інстинкт!
Я подумки закотила очі. Слава богу, Артем їх не чув.
— Зазвичай мій дрон не залітає так далеко, — сказав Артем, обходячи кущ бузку. — Він досить маневрений, але, схоже, щось його сильно потурбувало. Камера на ньому дуже дорога, і запис... він має бути важливим.
— Що саме там може бути такого важливого? — запитала я, намагаючись зосередитися на деталях.
Артем трохи завагався.
— Ну, я фотограф-фрілансер, а цей дрон я використовував для одного клієнта. Він попросив зняти… дещо незвичайне для свого проекту. Це має бути сюрприз.
Я кивнула, вирішивши не тиснути. Поки що. Ми пройшли ще трохи, і раптом дядько Василь, який досі зосереджено "нюхав" повітря, застиг.
— Зупинись, Олівіє! Я чую! Чую запах! Це він! Це мій! — його прозора постать почала світитися від збудження. — Запа-а-ах марципанового завиванця!
Ми з Артемом перезирнулися. Звичайні люди, звісно, не відчули б жодного запаху випічки в парку. Але я, на диво, відчула ледь вловимий, солодкий аромат. Це було дивно.
— Василю, ти впевнений? — прошепотіла я.
— Впевнений, як у тому, що мій хліб був найкращим у цьому місті! — вигукнув він, вказуючи прозорою рукою на густі зарості ожини біля старого фонтану. — Туди!
Ми рушили за його вказівкою. Продираючись крізь колючі гілки, я відчула, як аромат стає сильнішим. І ось, за густими кущами, ми побачили його.
Пушок. Рудий, пухнастий, з білими лапками, він сидів на гілці дерева, що нависала над… дивним об’єктом. Об’єкт був круглим, доволі великим і, здається, сяяв. А поруч з ним, у траві, лежав Артемів дрон. Він був цілий, але, здається, трохи забруднений. І, що найцікавіше, Пушок явно не хотів нікуди йти звідси. Він сидів і з цікавістю спостерігав за об'єктом.
Артем швидко підбіг до дрона, підняв його, перевіряючи, чи працює камера.
— Він цілий! Слава богу! — вигукнув він з полегшенням. — Але що це за… штука?
Я підійшла ближче до об'єкта. Це виявилося… величезне, ідеально кругле, золотисте печиво, розміром з колесо від тачки, щедро посипане мигдалевими пластівцями. Воно дійсно сяяло на сонці. І від нього йшов той самий, неперевершений запах мигдалевого завиванця, який "відчув" дядько Василь.
Дядько Василь буквально застиг.
— О, мій... Боже! Це ж... це ж не просто мій завиванець... Це ж... — його голос обірвався. — Це ж МІЙ РЕЦЕПТ! Але... збільшений! Хто?! Хто посмів створити таке?!
Філософ, який досі аналізував "хижацький інстинкт" Пушка, раптом підлетів до печива.
— Масштаб! Це ж сутність! Кількість переходить у якість! Це доказ нескінченності буття!
Тітка Марія, зі свого боку, почала оглядатися, шукаючи, звідки взялося таке диво.
— Це що, хтось хліб виставив на вулицю? Так не можна, він же засохне! Невиховані якісь!
Я стояла між здивованим Артемом, захопленими привидами і загадковим гігантським печивом. Схоже, Пушок привів нас до справжньої таємниці, яка була набагато більшою, ніж просто зниклий кіт. І, здається, ми розкрили лише верхівку айсберга.

Артем опустив дрона на траву, його зелені очі, такі ж здивовані, як і мої, були прикуті до гігантського печива. Пушок, тим часом, спрыгнув з гілки і тепер обережно обнюхував край десерту, час від часу лижучи його.
— Неймовірно... — прошепотів Артем. — Що це взагалі таке? І звідки воно взялося?
Дядько Василь, здається, перейшов у режим "екстазу". Він кружляв навколо печива, його прозора фігура то ставала щільнішою, то розсіювалася.
— Це... це втілення мого ідеалу! Це ж "Золотий Завиванець Короля"! Рецепт, який я так і не встиг реалізувати до кінця! Він мав бути гігантом! Шедевром! Але хто?! Хто створив мою мрію?!
— Мрію, Василю, можна матеріалізувати, але чи буде вона відповідати ідеальній формі? — філософ, здається, знову був у своїй стихії. — Це ж платонівська ідея, винесена в реальність!
Тітка Марія, зі своєї сторони, вже підлетіла до печива і, здається, намагалася його "помацати".
— Та яке там "ідеал"! Воно ж, мабуть, черстве! І хто його тут залишив? Неподобство!
Я ігнорувала галас привидів, намагаючись роздивитися печиво детальніше. Воно дійсно було ідеально кругле, з тонким візерунком по краю, ніби випечене майстром. На ньому не було жодних слідів бруду, хоча воно лежало на траві.
— Артеме, — я підійшла ближче до нього. — Ваш дрон цілий? Камера працює?
Він кивнув. — Так, здається. Можу спробувати продивитися запис. Можливо, він зняв, як це диво сюди потрапило.
— Це було б дуже доречно, — погодилася я.
Артем дістав телефон і підключив його до контролера. Через кілька секунд на екрані з'явилося відео. Зйомка була трохи смикана, бо, мабуть, Пушок сильно трусив дрон. На відео було видно, як дрон літає над деревами, а потім раптом щось руде стрибає на нього. Це був Пушок. Камера трохи затремтіла, а потім зафіксувала ракурс на... небесах.
— Ого, — сказав Артем, перемотуючи відео. — Дивіться!
На відео, що здавалося знятим прямо з космосу, було видно, як велетенське печиво повільно опускається просто... з неба. Воно не летіло, а саме опускалося, наче хтось невидимий його обережно спускав. І слідом за ним, наче буксируючи, летіла... мініатюрна повітряна кулька, зроблена з тонкої, майже прозорої нитки.
Камера дрона наблизилася, і стало видно, що до нитки було прив'язано крихітну записку.
— Приблизьте! Приблизьте! — вигукнув дядько Василь. Він був настільки збуджений, що його постать мерехтіла, як несправна лампочка.
Артем збільшив зображення. На записці, написаній витонченим каліграфічним почерком, було лише одне слово: "Смакуйте!"
Ми з Артемом перезирнулися. З неба. Гігантське печиво. З запискою "Смакуйте!". Це було вже за межами справи про зниклого кота. Це було... щось інше.
— Що це за дурниці?! — вигукнула тітка Марія, її голос був обурений. — Хто ж так печиво посилає?! Це ж негігієнічно!
— Це ж метафора нескінченності! Божественного дару! — вигукнув філософ, його очі (якби вони були видимі) сяяли.
Дядько Василь, однак, був збуджений до глибини своєї примарної сутності. Він буквально тремтів.
— "Смакуйте!"... Це ж мій рецепт! Але хто? Хто його удосконалив? Хто зробив мою мрію реальністю?! Я мушу це знати!
Я подивилася на Артема. Його очі горіли цікавістю, такою ж, як і мої. Схоже, наш "важливий проект" тепер мав абсолютно новий поворот.
— Схоже, ми не просто шукаємо кота і дрона, Артеме, — сказала я. — Ми шукаємо... кондитера-чарівника.


Я дивилася на гігантське печиво і відчувала, як мої детективні інстинкти змагаються з бажанням скуштувати цей кулінарний шедевр. Поруч, Артем вже встиг увімкнути дрона і знову підняти його в повітря, обережно облетівши ним навколо печива.
— Неймовірно, — прошепотів він. — Навіть камера не може зрозуміти його масштаб. Здається, воно світиться зсередини!
Дядько Василь, тим часом, майже плакав прозорими сльозами.
— Світиться! Це ж мій "Золотий Завиванець Короля"! Я знав, я знав, що він повинен бути ідеальним! Але хто... хто має такі знання?
— Знання — це лише відлуння істини, Василю! А істина тут — в цьому печиві! — вигукнув філософ, підстрибуючи так високо, що ледь не зачепив дрона.
Тітка Марія, як завжди, була найпрактичнішою.
— Хлопці, ви що, збираєтеся його так і залишити?! Його ж хтось знайде і поцупить! Треба його якось... замаскувати!
Я провела рукою по поверхні печива. Вона була гладенька і тепла на дотик. Навіть не вірилося, що це просто випічка.
— Артеме, — звернулася я до нього. — Як ви думаєте, це може бути чийсь пранк? Чи реклама?
— Навряд чи, — він знизав плечима. — Хто б став пекти таке величезне печиво і скидати його з неба? І записка... "Смакуйте!"... Це звучить як... запрошення.
Раптом, Пушок, який досі обнюхував печиво, видав гучний "Мяу!" і почав тертися головою об його бік. Потім він потягнувся лапкою до нитки, що стирчала з одного боку, і легенько потягнув.
— Олівіє, подивися! — вигукнув дядько Василь. — Це ж... це ж ярлик!
Дійсно. Пушок, сам того не розуміючи, витягнув з печива маленький скручений пергамент, прив'язаний до тонкої срібної нитки. Я обережно взяла його, розгорнула. Там була намальована мініатюрна карта парку, а на ній червоним хрестиком було позначено місце, де ми стояли. А внизу, дрібним шрифтом, було написано:
"Дякую за увагу до мого шедевру. Чекаю на зустріч біля Старого Дуба опівночі. Приходьте з тим, хто бачить більше. І принесіть апетит."
Очі Артема, який зазирнув мені через плече, широко розкрилися.
— Хто бачить більше? — прошепотів він. — Це ж про вас!
Я відчула, як мої примарні помічники завмерли. Навіть філософ забув про свою екзистенцію.
— Опівночі?! В парку?! Та хто ж ходить опівночі в парк?! — заголосила тітка Марія. — Це ж небезпечно! І хто ж так запрошує в гості?! Без адреси, без імені!
— Це ж запрошення до трансцендентного пізнання, пані! Це виклик! — філософ знову ожив.
Дядько Василь, здається, був найщасливіший.
— Він! Він хоче мене бачити! Він знає мій рецепт! Я мушу піти! Я мушу запитати, хто він!
Я подивилася на Артема. Його руді брови були нахмурені, але в очах горів азарт.
— Отже, у нас зустріч, — сказав він. — Кондитер-чарівник. Опівночі. Біля Старого Дуба. Це стає все цікавіше.
Я кивнула, відчуваючи, як адреналін починає вирувати в мені. Зниклий кіт, гігантське печиво з неба, таємнича записка і зустріч опівночі. Схоже, мій звичайний день приватного детектива перетворився на справжню пригоду. І, здається, Артем був готовий розділити її зі мною.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍