Читати книгу - "Детектив із Шостим Чуттям (і Купою Проблем), Кара Блейк"

— Опівночі? У парку? Це ж... це ж романтично! — мрійливо прошепотіла тітка Марія, спостерігаючи за нами.
— Це не романтично, а небезпечно! — огризнувся дядько Василь. — Уночі в парку бродять тільки... сумнівні особистості! І, напевно, ті, хто краде мої завиванці!
Філософ, здається, готувався до глибоких роздумів.
— Ніч — це час для iнтроспекції, Олівіє! Час, коли свідомість може відкритися для невідомого!
Я намагалася ігнорувати їхню перепалку, дивлячись на Артема. Він, здавалося, був абсолютно спокійний і навіть схвильований. Його зелені очі, такі ж яскраві, як і мої, були прикуті до записки.
— Ви справді збираєтеся йти? — запитала я.
— А ви? — він посміхнувся. — "Той, хто бачить більше" — це ж явно про вас. І до того ж, мій дрон тут. Це явно частина якоїсь... великої гри. А я люблю головоломки.
Я зітхнула. Звісно, я піду. По-перше, справа про Пушка ще не була до кінця розкрита, а по-друге, щось у цьому "кондитері-чарівнику" мене заінтригувало. Та й Артем був дуже приємною компанією.
— Гаразд. Зустрічаємося тут о пів на дванадцяту. Я поїду додому, переодягнуся і приготуюся.
— Чудово! — Артем сяяв. — До зустрічі!
Ми розійшлися. Дорогою додому тітка Марія не вгамовувалася, даючи мені поради щодо одягу ("Одягни щось ошатне, але не надто вичурне, щоб не подумав, що ти легковажна!"), а дядько Василь все ще бурчав про "чужий рецепт", який "безсовісно використовують". Філософ щось бурмотів про "пошуки істини в темряві".
Вдома я прийняла душ, намагаючись відволіктися від голосів, що продовжували обговорювати майбутнє побачення (так, побачення, тітка Марія вже все вирішила). Я обрала зручні джинси, темну куртку і міцні черевики. Це все ж таки парк вночі, а не ресторан.
Опівночі парк виглядав зовсім інакше. Тіні здавалися довшими і зловіснішими, а звичні звуки ночі – шелест листя, сюрчання коників – набували таємничого відтінку. Біля Старого Дуба, масивного, вікового дерева, що стояв у самому центрі парку, я побачила Артема. Він був одягнений у темний одяг, що робило його майже невидимим у тіні. Його руде волосся виблискувало в світлі місяця, а зелені очі світилися очікуванням.
— Привіт, — прошепотів він, коли я підійшла. — Ви вчасно.
— А ви занадто пунктуальні, — відповіла я з легкою посмішкою.
Раптом дядько Василь, який досі нервово переминався з прозорої ноги на нозу, вказав на Дуба.
— Дивіться! Там щось є!
На гілці Старого Дуба, ледь помітна в темряві, висіла маленька ліхтарик-кулон, що м'яко мерехтіла. Під ним лежала ще одна, набагато менша записка.
Артем обережно зняв її. На ній було написано лише кілька слів: "Шукайте світло. Воно приведе до солодкого фіналу."
І в цей момент, ледь чутний, здалеку долинув тихий звук. Наче хтось сміявся, але цей сміх був чистим і легким, як дзвін срібних дзвоників.
— Сміх! Це ж радість буття! — вигукнув філософ, щосили підстрибуючи.
— Це якась дитина! Вона в парку вночі! Це ж жах! — тітка Марія була обурена до глибини душі.
— А я кажу — це мій завиванець! Він сміється, бо його знайшли! — прошепотів дядько Василь, і його прозора постать почала ледь помітно мерехтіти в напрямку звуку.
Я подивилася на Артема. Він теж чув цей сміх, його очі були широко розкриті.
— Схоже, наш кондитер-чарівник не просто пекар, — сказала я. — А ще й непоганий режисер.
Ми рушили в напрямку, звідки долинали звуки. Ніч ставала все таємничішою, і я відчувала, що ми стоїмо на порозі чогось по-справжньому неймовірного. Або дуже смішного.
 

Ми рушили в напрямку, звідки долинав тихий, дзвінкий сміх, що нагадував шелест срібних дзвоників. Артем ішов попереду, тримаючи телефон з увімкненим ліхтариком, я — одразу за ним, пильно вдивляючись у темряву. Голоси привидів, здавалося, зникли, розчинившись у нічній тиші парку, що було незвично, але я була рада тимчасовій перерві від їхніх коментарів.
Сміх ставав гучнішим, переплітаючись з тихою, ледь чутною музикою, наче хтось грав на флейті. Ми обережно обійшли ряд старих каштанів, і раптом побачили джерело світла та звуку.
Посеред невеликої галявини, залитої м'яким, теплим світлом від сотень маленьких ліхтариків, що висіли на гілках дерев, стояв чоловік. Він був високий, з сивим волоссям, зібраним у довгий хвіст, і носив старовинний оксамитовий сюртук. У його руках була дивна флейта, з якої, здавалося, вилітали не лише звуки, а й маленькі іскри, що мерехтіли в повітрі, створюючи ілюзію руху і ледь чутний дзвінкий сміх. Це було схоже на якусь світлову інсталяцію, що реагувала на музику.
— Це що, якийсь перформанс? — прошепотів Артем, його очі сяяли від подиву.
Я не встигла відповісти, бо тітка Марія раптом "матеріалізувалася" прямо переді мною, її обличчя було викривлене від обурення.
— Іскри?! У моєму парку?! Олівіє, це ж неподобство! Це ж небезпечно! А якби пожежа?!
Філософ, який досі мовчав, раптом підлетів до мерехтливих іскор.
— Світло! Це ж чиста енергія! Втілення невагомості буття! Це ж свобода від фізичних обмежень, але не від законів фізики!
Дядько Василь, здається, зовсім забув про іскри. Його погляд був прикутий до столу, що стояв поруч з чоловіком. На столі, серед різноманітних кондитерських інструментів, лежали... кілька велетенських марципанових завиванців, що світилися, наче золоті злитки від внутрішнього підсвічування або якоїсь особливої глазурі.
— О, мій Боже... — прошепотів дядько Василь, і цього разу це було не від обурення, а від чистого захоплення. — Це ж... це ж моя майстерня!
Чоловік помітив нас. Його блакитні очі, такі ж глибокі, як нічне небо, посміхнулися. Він відклав флейту.
— Вітаю, Олівіє. І Артеме. Я чекав на вас.
Його голос був м'який, але в ньому відчувалася якась давня мудрість.
— Ви... кондитер-чарівник? — обережно запитала я.
Він посміхнувся.
— Можна і так сказати. Моє ім'я — Еліас. А ви, Олівіє, бачите те, що приховано від інших. І це прекрасно.
Еліас підійшов до столу і вказав на один із завиванців.
— А це ваш Пушок, — сказав він.
Я побачила, як Пушок, який досі сидів на гілці і спостерігав за мерехтливими іскрами, тепер обережно спустився і ласував шматочком марципанового завиванця, виділеним спеціально для нього. Він виглядав щасливим і вгодованим.
— Отже, ви... це ви створили те гігантське печиво? — запитав Артем, тримаючи дрона, що досі записував усе на камеру.
Еліас кивнув.
— Так. Це був мій подарунок для міста. Я хотів, щоб люди згадали про диво. І, звичайно, для пошуку мого наступника.
— Наступника? — перепитала я, відчуваючи, як історія стає дедалі заплутанішою.
Еліас знову посміхнувся, і його погляд зупинився на дядьку Василеві, хоча він, звісно, його не бачив. Він просто звернув погляд у напрямку привида, ніби відчуваючи його присутність.
— Так. Того, хто розуміє справжню магію випічки. Того, хто може відчувати душу в кожному інгредієнті.
Дядько Василь застиг. Його прозора постать затремтіла.
— Він... він мене відчуває? Він знає? — прошепотів він, і в його голосі відчувався непідробний подив.
Цей варіант краще підходить для міського фентезі, де "магія" Еліаса більш тонка і проявляється через його здібності до випічки та незвичайні світлові інсталяції, а не через пряме спілкування з феями. Його "бачення" привидів може бути радше "відчуттям" їхньої присутності, ніж їхнім візуальним сприйняттям.

Еліас подивився на дядька Василя, і в його очах була дивна теплота, яку я ніколи раніше не бачила в очах людей, коли вони "відчували" привидів. Дядько Василь стояв, немов прикутий до місця, його прозора постать тремтіла від хвилювання.
— Так, — сказав Еліас, його погляд повернувся до мене й Артема. — Я шукав того, хто справді розуміє Магію Випічки. Не просто рецепти чи техніку. А саму сутність. Те, що робить випічку не просто їжею, а... спогадом. Емоцією.
Він підійшов до столу, де лежали інструменти, і взяв до рук маленький різак для тіста.
— Мій "важливий проект", Артеме, — продовжив Еліас, дивлячись на рудого фотографа, — це серія документальних фільмів про "Зникаючі Смаки Світу". Я шукаю людей, які тримають у собі секрети давніх рецептів, тих, хто додає у свою роботу частинку душі. Ваш дрон, з його камерою, мав зафіксувати це диво — як я "транспортую" свої витвори назовні, використовуючи... скажімо так, нетрадиційні методи пересування.
Артем широко розкрив очі, погляд ковзнув від Еліаса до дрона, потім до гігантського печива, що лежало поруч.
— Виходить... те печиво... це ваш спосіб реклами? Чи це теж частина проекту?
— І те, і інше, — посміхнувся Еліас. — Гігантський завиванець був тестовим випробуванням. Я хотів побачити, чи викличе він резонанс. І, завдяки Пушку та вашому дрону, а також Олівії, яка бачить більше, ніж інші, я знайшов те, що шукав.
Він знову подивився на дядька Василя.
— Ваша присутність тут, дух Василя, який так палко реагує на мій завиванець, підтверджує мою теорію. Деякі рецепти мають власну пам'ять, власний дух. А ваш "Золотий Завиванець Короля", що ви так і не встигли створити за життя, — це мій власний пошук ідеального смаку. Я взяв ваш незавершений рецепт, Василю, і спробував довести його до досконалості.
Дядько Василь, здавалося, готовий був розчинитися в повітрі від емоцій.
— Мій... мій рецепт?! Ви... ви його знайшли?! — він ледь міг говорити. — Це ж була моя мрія...
— Метафізичний зв'язок! Спадщина і буття! Це ж трансцендентна кулінарія! — вигукнув філософ, облетівши дядька Василя.
Тітка Марія, тим часом, вже оговталася від шоку.
— Ну от! Я ж казала, все просто! І ніякої магії, тільки давній рецепт! Хоча... такий великий пиріг я б і сама не спекла. А він часом не додає якісь заборонені інгредієнти?
— Ніяких заборонених інгредієнтів, пані, — спокійно відповів Еліас, здавалося, відчуваючи присутність тітки Марії. — Лише інгредієнти найвищої якості та трохи... моєї власної магії. Магії, що йде від серця.
Артем увімкнув дрона і підлетів ним до одного з менших завиванців. Він зняв його з гілки і обережно, з дозволу Еліаса, відкусив шматочок. Його очі широко розкрилися.
— Це... це неймовірно! Я ніколи не куштував нічого подібного!
Пушок, задоволений, терся об ноги Еліаса, муркочучи. Схоже, його детективна пригода закінчилася найкращим чином — зі смачним завиванцем.
Я усміхнулася. Справа була розкрита. Пушок знайдений, його пригода виявилася не просто втечею за голубами, а частиною чогось більшого. Артем знайшов матеріал для свого "важливого проекту", а дядько Василь... дядько Василь нарешті зустрів того, хто зрозумів і завершив його кулінарну мрію.
— Отже, Пушка можна повертати додому, — сказала я, беручи кота на руки. Він був важкенький від з'їдених завиванців. — І я думаю, у пані Агати буде дуже цікава історія про те, де він пропадав.

 

Кінець