Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

тепер молебні, але, на жаль, ніщо його не врятувало, бо від такої хвороби немає ліків. Навіть востаннє не зустрівшись з дружиною, Другою принцесою, Касіваґі покинув цей світ так, як тане піна на воді...

Ніколи не маючи до дружини гарячих почуттів, Касіваґі, однак, ставився до неї шанобливо й турботливо, тож вона ні в чому не могла йому дорікнути. Її лише дивувало, чому за недовге життя він пройнявся такою огидою до світу... З жалем дивлячись на засмучену дочку, її мати не переставала нарікати на долю і боятися, що людські пересуди пошкодять доброму імені принцеси. А що вже казати про нещасних батьків? «О, навіщо він покинув нас першим?.. Як жорстоко влаштований цей світ!» — бідкалися вони намарно.

Хоча принцеса-монахиня, якій Касіваґі постійно докучав своїми зухвалими домаганнями, й не бажала йому довгого життя, але звістка про його смерть засмутила і її. «Напевне, він здогадувався, що дитина від нього. Така прикрість сталася, мабуть, не випадково, а визначилася нашим попереднім життям» — міркувала вона і безнадійно плакала.

Настав третій місяць з його безхмарним і яскравим небом. Маляті сповнилося п’ятдесят днів. Воно мало надзвичайно біле й миловиде обличчя і навдивовижу рано почало щось лепетати.

Якось до принцеси зайшов Ґендзі. «Здається, вам стало краще, чи не так? — сказав він. — Але як жаль, що ви змінили свій вигляд! Мені було б набагато приємніше бачити вас такою, якою були колись. О, як жорстоко ви вчинили зі мною!» — дорікнув він зі сльозами на очах. Він відвідував її майже щодня, приділяючи їй пильну увагу й щиру турботу.

На п’ятдесятий день, коли годилося піднести немовляті особливі коржики-мотії, жінки розгубилися, не знаючи, чи можна це робити в покоях монахині. Саме тоді туди нагодився Ґендзі. «Ніщо не стоїть цьому на заваді, — сказав він. — А от якби йшлося про дівчинку, то присутність матері-монахині справді вважалося б поганою ознакою...» Після того в Південних покоях відгородили невелике приміщення для проведення належного обряду. Годувальниці в яскравій святковій одежі розставляли всюди — всередині й зовні — майстерно сплетені кошички й кипарисові коробки з наїдками, а Ґендзі, дивлячись, як вони з невинним задоволенням снували по дому, цілком поглинуті підготовкою до свята, відчував болісне збентеження і роздратування.

Принцеса, піднявшись, пригладжувала кінці волосся, що надокучливо розсипалося на чолі, а коли Ґендзі, відсунувши ширму біля себе, заглянув усередину, вона зніяковіло відвернула обличчя. Вона схудла і наче поменшала зростом. З жалю до принцеси під час постригу волосся обрізали менше, ніж годиться, а тому ззаду зміна не була помітною. Вона сиділа боком до Ґендзі в жовтувато-червоному вбранні поверх кількох нижніх зеленувато-сірих, а її профіль усупереч її теперішньому стану, здавалося, належав миловидій і ніжній дівчині.

«О, яке горе! — зітхнув Ґендзі. — А цей сірий колір такий похмурий, що від нього в очах тьмариться. Звичайно, мене тішить те, що, як і раніше, я зможу вас бачити, але з жалю на моїх очах не висихають сльози... І хоча я не маю права нарікати, бо сам винен у тому, що ви відступили від мене, але все одно серце болить... О, якби можна було повернути назад наші роки!.. Якщо ви остаточно розірвете зі мною зв’язок, то я знатиму, що, на превеликий жаль, ви постриглися в монахині з неприязні до мене. Все-таки пошкодуйте мене трохи!»

«Кажуть, що монахи не знають, що таке людські почуття, — сказала принцеса. — Крім того, що я можу вам сказати, якщо й раніше не знала відповіді?»

«Та невже? А я от думаю, що добре знали...» — і, не договоривши до кінця, Ґендзі перевів погляд на немовля. Покликавши численних годувальниць, бездоганних і за походженням, і за зовнішністю, Ґендзі довго наставляв їх, як треба доглядати за дитиною. «На жаль, їй доведеться виростати, коли мені вже недовго залишилося жити...» — сказав він, взявши дитину на руки. Вона, пухкенька й білошкіра, невинно всміхалася йому.

Наскільки Ґендзі пам’ятав, у дитинстві Юґірі нічим не був на нього схожим. А от діти його дочки, ньоґо Акасі, успадкувавши від свого батька, Імператора, риси благородства, властивого найвищому роду, особливою красою не вирізнялися. Що ж до сина Третьої принцеси, то він привертав до себе увагу не тільки рисами благородства, але й миловидністю. Від його яскравих очей та завжди усміхнених уст годі було відірвати погляду. Може, Ґендзі лише так здавалося, але хлопчик був дуже схожим на Касіваґі. Уже тепер в його очах проглядала спокійна врівноваженість, а обличчя вабило рідкісною, ніби пахучою красою. Сама принцеса начебто й не помічала схожості сина з Касіваґі, а жінки взагалі нічого не підозрювали. І тільки Ґендзі думав: «Як сумно, що йому випала така нещасна доля...» А потім, згадавши про зрадливу мінливість людського життя, відчув, як з очей потекли сльози. Знаючи, які вони недоречні в такий святковий день, він притьмом витер їх і тихо вимовив: «Спокійно роздумую і, крім радості, сум відчуваю»[420]. Хоча й мав Ґендзі всього сорок вісім, тобто на десять років менше, ніж той поет, але відчував, що його життя наближається до кінця, а тому глибоко сумував. І, можливо, хотів застерегти немовля: «Не будь схожим на батька дурного...[421]» Може, хтось із прислуги про все знав, але, на жаль, Ґендзі не здогадувався, хто саме. «Напевне, нишком глузують», — непокоївся він, але врешті-решт вирішив мовчки терпіти наслідки свого промаху, бо вважав, що становище принцеси набагато гірше, ніж його власне.

Дивлячись, як дитя, невинно всміхаючись, щось лепетало, Ґендзі навіть не сумнівався в його подібності до Касіваґі, хоча й не знав, що про це думають сторонні люди. Хоча батьки покійного, напевне, сумують через те, що син не залишив їм онуків, але, як це не прикро, Ґендзі не міг показати їм таємної пам’яті, що залишилася від їхнього нещасного сина, такого обдарованого й честолюбного, який сам зруйнував своє життя. Може, зі співчуття до них Ґендзі відчув, що в його серці не залишилося й сліду від колишньої неприязні, і з очей мимоволі потекли сльози.

Коли жінки розійшлися, він наблизився до принцеси і запитав: «Що ви думаєте про це чарівне дитя? Хіба можна залишити його заради того, щоб стати монахинею?.. Як жаль...» Від несподіваного запитання принцеса почервоніла.

«Хто і коли

Кинув сюди насіння? —

Спитають люди.

І що їм відповість сосонка,

Яка на скелі виросла?[422]

Хіба не сумна її доля?» — тихо промовив Ґендзі, але принцеса лежала, сховавши обличчя, і не відповідала. Зрештою, іншого він і не сподівався, а тому не наполягав.

«Цікаво, що у неї на душі? І хоча вона не схильна до глибоких роздумів, але як може зберігати спокій у таку хвилину?» — мучився Ґендзі здогадами.

Згадуючи останні невиразні слова Касіваґі, Юґірі ніяк не міг збагнути, що той мав на увазі. «Якби Касіваґі заговорив зі мною раніше, при ясному розумі, — думав він, — то, напевне, я все зрозумів би. Але чого можна було чекати від нього в ту трагічну хвилину?..» Не забуваючи свого