Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

друга, Юґірі сумував за ним навіть більше, ніж його рідні брати. А ще його дивувало, чому Третя принцеса постриглася в монахині, коли хвороба не загрожувала її життю? І чому так легко погодився на це його батько? Адже він не дозволяв цього робити головній дружині[423], яка так слізно про це благала, перебуваючи на смертельній постелі. «Може, Касіваґі просто не зміг стримати почуттів, що полонили його вже давно? — міркував Юґірі. — Зовні він здавався спокійнішим і розсудливішим за будь-кого настільки, що дехто дивувався, як це йому вдається залишатися таким холоднокровним. Але, мабуть, йому не вистачило твердості духу, щоб опиратися своїм бажанням. Та хіба можна заради кохання жертвувати своїм спокоєм і навіть життям? А посилання на те, що так визначено в попередньому народженні, — негідна легковажність...» Нікому, навіть дружині[424], Юґірі не відкривав своїх потаємних думок. Поговорити з батьком також не мав нагоди, хоча і хотів побачити, як той сприйме його розповідь.

Батько і мати Касіваґі, поринувши в глибокий смуток, сповнений гірких сліз, навіть не помічали, як минали дні за днями. А тому вбрання для монахів і дари для учасників похоронного обряду приготували брати й сестри покійного. Садайбен[425] подбав про сутри і священні образи Будди. Через кожні сім днів міністрові та його дружині підказували, що надійшов час чергових поминальних обрядів, але міністр незмінно відповідав: «Не нагадуйте нам про це. Бо збільшення нашого горя може тільки стати перешкодою на шляху до спасіння покійного», — й сам, здавалося, вже не належав цьому світу.

До горя Другої принцеси домішувалася ще й образа через те, що Касіваґі перед смертю не попрощався з нею. Просторий будинок на Першій лінії збезлюднів, і тільки найближчі до покійного люди іноді навідувалися сюди. Улюблені сокольники і конюхи Касіваґі, втративши його підтримку, зовсім занепали духом і безцільно снували по дому, а принцеса, дивлячись на них, ще глибше сумувала. Речі, якими колись користувався її чоловік, стали непридатними, а на біва і японському кото, на яких він любив грати, порвалися струни, і вони назавжди замовкли. Словом, все це тільки підсилювало загальний смуток.

Одного разу, коли Друга принцеса сиділа, поринувши у задуму, й дивилася на дерева з першими бруньками та квітами, які не забули, що настала пора їм розквітати, а служниці в непоказному зеленувато-сірому вбранні нудилися, не знаючи, куди подітися, до будинку під’їхав якийсь чоловік в супроводі розкішного передового ескорту, що гучними криками розчищав перед ним дорогу.

«Ой, я наче раптом забула про все й подумала, що Емон-но камі[426] завітав!» — сказала одна жінка, заплакавши. Та це був Юґірі. Він вислав уперед одного зі своїх помічників доповісти про своє прибуття. Мати принцеси спочатку подумала, що приїхав один із братів Касіваґі — Бен або Сайсьо, і була вражена, побачивши, що в покої входить якийсь вельможа приємної зовнішності. Для гостя приготували сидіння-подушку в передніх покоях головного будинку. До нього вийшла сама мати принцеси, вважаючи, що посилати замість себе когось із жінок було б нечемно.

«Можете не сумніватися, що я сумую за покійним навіть більше, ніж найближчі до нього люди, — сказав Юґірі, — але, на жаль, як стороння людина, я не міг висловити вам співчуття раніше. Я розмовляв з покійним наприкінці його життя і не смію знехтувати його останньою волею. Звичайно, ніхто з нас не знає, як довго житиме, тож, поки живий, я хотів би засвідчити своє щире ставлення до вашої дочки. Останніми днями відбувалося чимало богослужінь у палаці, і я не міг залишатися наодинці з моїм горем, але заїжджати до вас лише для того, щоб стоячи виказати своє співчуття, вважав неприйнятним. Знаючи, як тяжко переживає міністр з дружиною, я не дивуюся, згадуючи про природну батьківську любов, але проймаюся глибоким співчуттям до вашої дочки, коли уявляю собі її розпач після втрати чоловіка». По цих словах Юґірі схлипнув, утираючи сльози. На вигляд гордий і неприступний, він показав, яка у нього чуйна душа.

«У цьому непевному світі люди приречені сумувати за покійним, — відповіла мати принцеси, також зі сльозами на очах. — Такі, як я, старі люди за будь-яких сумних обставин втішають себе думкою, що не тільки їм випало таке нещастя, але стан згорьованої дочки викликає побоювання, що вона ненадовго переживе свого чоловіка. О, невже мені, злощасній, судилося дожити до цього дня тільки для того, щоб побачити, як одне за одним згасають їхні життя? Ви з покійним дружили й, напевне, знаєте, що спочатку я була проти одруження дочки з ним. Але його батько, колишній Великий міністр, так наполегливо цього добивався, а імператор-монах так щиро його підтримував, що я передумала й прийняла юнака у свій дім. Та коли, немов страшний сон, на нас звалилася ця біда, я нарешті зрозуміла, що передчуття мене не обманювало, і пошкодувала, що не наполягла тоді на своєму, хоча, звичайно, такого жахливого кінця й не очікувала. Як старомодна людина, я вважаю, що дівчатам з імператорської сім’ї не годиться виходити заміж за простих підданих, якщо для цього немає якихось особливих причин. Адже на яке майбутнє може сподіватися тепер моя дочка, після смерті чоловіка опинившись у вкрай невизначеному становищі? Часом навіть здається, що вона зберегла б своє добре ім’я, якби піднеслася в небо разом з димом свого чоловіка, хоча мені, звісно, було б важко з цим змиритися. Я не знаходжу слів, щоб подякувати вам за неодноразові вияви співчуття, які нас дуже заспокоюють. Покійний не був уважний до дружини так, як би нам того хотілося, але його останні слова про допомогу, сказані вам, послужать просвітком у нашому горі». І по цих словах мати принцеси заплакала.

Юґірі також не міг одразу стримати сліз. «Можливо, покійного спіткала така доля тому, що для свого віку він був надто зрілим, — відповів Юґірі. — Останніми роками щось його пригнічувало, бо він часто мав похмурий і задумливий вигляд. Напевне, він зневажав мене, коли я набридав йому застереженнями про те, що людина, збагнувши суть цього світу, розумнішає, але перестає приваблювати людей. Повірте, я глибоко переймаюся горем вашої дочки!» Після таких щирих слів Юґірі відчув, що затримався трохи довше, ніж мав би, й зібрався йти.

Хоча Касіваґі був старший від Юґірі на п’ять чи шість років, але здавався молодшим завдяки витонченим манерам і приязній вдачі. Юґірі ж поводився настільки стримано й поважно, що тільки обличчя свідчило про його юну красу. Молоді жінки, забувши на мить про своє горе, проводжали його захопленими поглядами.

Побачивши, що перед покоями матері принцеси цвіте прекрасна вишня, Юґірі мимоволі згадав: «Якби квітучі вишні...»[427] — але, подумавши, що ці слова зараз недоречні, вимовив: «Усе життя тривожусь — побачу я цвітіння їх чи ні?..»[428] — а потім додав:

«Як прийшов час,

То зацвіла

І вишня,

На якій засохла

Одна з гілок...»

Помітивши, що він іде, мати принцеси поспішила відповісти:

«Весни цієї

На бруньках верби

Перлини сліз нанизую,

Не помічаючи, як вишня зацвіла

І пелюстки свої