Читати книгу - "Безодня "Спритного Лева", Василь Різдвяник"

          Храм почав трястися, а у горі загриміла гроза. Як за мить, на платформі у формі кола, у самому її центрі з’явився ніхто інший як старий Борен. Коли деякі члени команди його уздріли, вони дико побігли до нього аби розірвати на шмаття, за те, куди він їх привів, а я тривожно дивився на стіни храму, і мені або здавалося, чи стіни рухалися. Та як виявилось рухалися абсолютно не стіни, а істоти які по них повзли. І це помітив не тільки я, а інші хлопці що стояли поряд зі мною, та не встигли ми оголивши шаблі, як нас за мить оточили високі істоти що були як один дорослий чоловік у його на голові п’яти місячна дитина. Ці істоти могла змінювати кольори, саме тому і здавалось що рухається стіна, адже істоти приймали зелені кольори, а так вони були цілком різні, прямо на наших очах вони змінювали барви, на червоний, жовтий, чорний, білий, коричневий, синій, тощо. Їхня шкіра вкрита лускою а передня частина, груди, живіт, була завжди білою не залежно від кольору. Вони мали чорні і великі очі, за розміром тарілки, якими химерно кліпали, а їхні усмішки розтягували по самі вуха, що правда яких не було, лише декілька дірок по боках без раковин; носи були такими малими, що здавалось взагалі не було, просто випираючи пагорби з дірками. Як йшлося у записці Магеллана, про яку нам оповідав старий Борен, ці істоти мали космічне та морське походження, у них був хвіст як у русалок, але при цьому і ноги, тонкі але міцні, такі ж самі і руки, довжиною сягали майже в усе тіло. Ці істоти оточили нас, їх все більше і більше сповзало зі стіни, а деякі навіть вилазили з самої пітьми. Мене дивував їхній абсолютний спокій, вони дивилися на нас так, ніби детально вивчали лишень одним поглядом, хлопці сховали шаблі піднявши руки, та істоти почали нас просто легенько штовхати аби ми рухалися до мосту. Ці хлопці що бігли до Борена, спинилися на половині дороги, бо шлях їм перешкоди істоти. Інші два мости вони сповнили від початку до кінця, чудовиськ було тисяча, і все більше їхнє число зростало, коли вони сповзали зі стін та з пітьми, в яку ми буквально могли зазирнути стоячи на мосту. Нас залишалось десь, людей сто п’ятдесят, при тому що стартова кількість членів екіпажу, дорівнювала п’ятсот осіб. Куди могли подіватися стільки людей за раз?! Мені просто страшно представити. Наразі ми стояли ніби перед обличчям само смерті, на мості що нависав над темною прірвою, в оточені позаземних істот, а старий Борен у центрі того кола, здіймав руки до гори ніби чекаючи чиєїсь появи. Насправді, так і було… Храм все більше тремтів, після чого почувався страшний, пронизливий поклик, ревіння чудовиська що от-от постане перед нами. З самої пітьми над якою ми стояли, на іншому кінці прірви перед самим старим Бореном, повставало велетенське чудовисько, що все більшало і більшало, а його розміри та страшний вигляд зводили з глузду. Істота з яскраво-фіолетовою шкірою, з зовнішнім скелетом та яскраво-білими очима що виблискували неначе блискавиці. Бріасмоніз постав перед нами! Це саме його я бачив у мареннях, і це він, спостерігав за нами коли ми наближалися до центру.

          - Бріасмоніз! – проказав він, своїм гучним, і майже глухим тоном, в якому я чув більше басу і хижого ревіння ніж слів. – Діти мої! – вів далі він. Це він звернувся до цих істот що тримали нас в оточені, вони аж заусміхалися та підстрибуючи махали йому обома руками. – Хто завітав до нас? – і кинув свій величний й химерний погляд, на старого Борена, що на його фоні, виглядав просто крихіткою. 

          - О! Володар Морського Жаху! – заволав старий Борен. – Я виконав свою частину угоди, скитався десятки років як ти велів по водам, збудував вірну команду та поважний корабель, заслужив повагу колег та страх ворогів. Я отримав усе, без жодних труднощів як ти обіцяв. Тепер готовий принести в жертву свій корабель і команду, та свою піратську славу, аби ти обдарував мене вічними скарбами та володінням усього людського світу.

          Ви навіть не зможете собі уявити, настільки я почувався пригнічено. Усі ці, десять років пригод та піратства разом, для того аби згодом принести усю команду у жертву? То он яка, була ціна Володаря, і на що погодився старий Борен. Це такий сором. Та поважний Бріасмоніз, встав у поважну позу, як раптом з дуже неприємним звуком, хрустінням велетенських кісток, його грудна клітка повільно і огидно почала відкриватися, оголивши врешті-решт внутрішні органи. І знаєте, це був той самий фіолетовий організм, який я бачив у марені! Навіть та сама чорна куля, присутня десь глибоко за артеріями. А далі, старого Борена різко підняло у повітря, як раптом він чомусь почав дуже сильно кричати, ніби від пекельного болю. Це і не дивно, адже його тіло буквально почало розкладатися на атоми а потім усе вибухнуло, не лишивши нічого. Бріасмоніз закрив грудну клітку, і щось таке невидиме, немов привид, відійшло на гору.

           Ще одна гнила душа, пішла на вічний полон. – Монотонно провив Бріасмоніз, різко занурившись у пітьму звідки постав.

          Можна було подумати, що на цьому увесь жах, аж раптом діти Бріасмоніза, почали зіштовхувати  моїх хлопців у безодню, в якій, коли вони падали, зникали згораючи у фіолетовому вогні, лишаючи після себе лише зляканий від смерті крик. Усі намагалися тікати, пробитися крізь дітей, але вони занадто фізично сильні, хапали хлопців за ноги за руки, навіть за голови, закидаючи їх у безодню. Аж раптом один з них, вхопився за мене, але його рука різко загорілася, від чого він дико заволав, точно давши мені зрозуміти, що подібний крик тоді на острові, походив саме від них. Через нього закричали і інші, утворивши такий шум, що я впав стискаючи вуха. У цю мить з безодні знову постав Бріасмоніз, який втихомирив дітей одним лише хижим ревом. Мене різко виштовхали на ту круглу платформу, де був старий Борен. Чудовисько так само поважно постало переді мною, відкривши свою грудну клітку, що засяяла фіолетовими променями. Але дивлячись у неї, зі мною нічого не сталося, а от чорна куля що була в середині його грудей, немов вибухнула, луснувши як кулька в морській піні. Через що Бріасмоніз відчув дикий біль, а усі його артерії порвалися, почавши кровоточити, він вдарив рукою по одному з мостів зламавши його, вбивши десятку своїх дітей. Він волав так сильно що крига зі стелі почала великими шматками падати до низу. Його фіолетова кров так сильно прискала, що нагадувала фонтан, яка забруднила усе довкола. Усі його діти дико бігали по храму, намагаючись його заспокоїти. Почалося таке мракобісся, що мені важко його описати, адже я не приділяв особливо увагу деталям, бо намагався покинути платформу та міст, при цьому увівши виживших своїх матросів. Ми разом пробивали крізь дітей, що дико гасали по колах, збивши навіть деяких матросів, буквально розчавивши їх під вагою свого тіла та стерли їх в силу своєї швидкості, ще вони випадково зіштовхували нас з мосту, який ми майже покинули, або навіть самі з нього валилися. Ми нічого іншого не вигадали, як оголивши наші шаблі, виставивши їх по боках, тримаючи дуже міцно, аби істоти напиралися на них та різалися об них, проте якщо вони розумніші за нас, то подібні пастки будуть обходити, що так і сталося. Ми майже досягли кінця цього клятого мосту, якби важке тіло Бріасмоніза не впало всією своєю вагою за мости, не відламавши їх з корінням, а ми різко злетіли у низ згораючи у криках смерті. І перед очима знову пітьма.