Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава 10: Місія «Ідеальне подружжя»

Женя

 

— Антоне, ми йдемо! — урочисто оголошую, тримаючи телефон.

— Куди? — підозріло зиркає з-за чашки кави. — Якщо знову в магазин весільного взуття — я цього разу влаштую страйк.

— Майстер-клас для наречених. Танці, кулінарія, спільні ігри, техніки подружнього спілкування! Все для того, щоб виглядати справжньою парою. А не як двоє, яких змусили зніматися у рекламі розпродажу ковдр.

— Женю, ти знущаєшся. Це вже переходить межі. Насправді закохані пари не ходять на таке. Вони просто дивляться «Шрека» під пледом і сваряться через піцу без ананаса.

— Саме тому ми не пара, а актори! І нам треба репетирувати!

Після хвилини театрального стогону він погоджується. Хоча виглядає, ніби йому доведеться йти здавати кров, а не місити тісто з удаваною дружиною.

 

Антон

 

Майстер-клас для наречених проходить у студії з ніжно-рожевими стінами, штучними квітами й ароматом лаванди, від якого хочеться чхати або тікати. Нас зустрічає ведуча — Надя, вся у рюшах, усмішка до вух, голос — як у мультика про єдинорогів.

— Вітаємо, закохані! Сьогодні ми будемо готувати разом, танцювати разом і вчитися відчувати одне одного без слів!

Без слів — це ідеально. Бо якщо я скажу, що думаю, нас виженуть ще до розминки.

Пари навколо виглядають як обкладинки з глянцю. Вони дивляться одне на одного, ніби щойно обмінялись нирками. А ми з Женею — як двоє родичів, що випадково опинились на весіллі та притворяються, що прийшли разом.

— А тепер — спільне приготування пасти! — Надя підсуває нам дошки, тісто і каже: — Увімкніть любов у серці й замішуйте з ніжністю!

 

Женя

 

— Ти м’яко тисни, а не як трактор! Це паста, а не бетон, — шепочу я Антону.

— А ти мені тут не шеф-кухар. Якщо що, я на відміну від деяких, вмію готувати, — відповідає він і хвацько ріже тісто, схоже на лінолеум.

— Зате я вмію не валяти його по всьому столу.

— Хоч щось валяєш.

Я вже хочу щось відповісти, як Надя радісно оголошує:

— Тепер обійміться і скажіть одне одному, за що ви вдячні!

Настає ніякова пауза. Поруч якась блондинка каже своєму нареченому:

— Дякую, що кожного дня вариш мені каву з корицею.

Він у відповідь:

— Дякую, що твоя любов солодша за мед.

О господи. Здається, в мене почалась алергія на приторність.

Я зітхаю й бурмочу:

— Дякую, що не отруїв мене цим тістом.

— А я вдячний, що ти ще не вистрілила в мене поглядом, яким вбивають на 50 метрів.

Ми обіймаємось. Незграбно. Але в якийсь момент — дивно. Його рука на моїй спині. Його тепло. Я не можу стримати посмішку. А потім — ловлю його погляд. Він теж усміхається. Що це було? Ні. Просто обійми. Просто майстер-клас.

 

Антон

 

Після кулінарії — танці. І тут починається справжнє пекло.

— Дорогі пари, зараз — вальс. Нехай ваші серця ведуть вас, — зітхає Надя, вмикаючи музику, яку, здається, слухали ще при коронації імператора.

Я беру Женю за руку. Вона — легка, як пір’їнка. Але наступна секунда — і я випадково стаю їй на ногу.

— Ай! — зойкає вона.

— Вибач! Просто… Я танцюю, як холодильник.

— Тоді веди мене, як морозиво, і не штовхай у батарею!

Ми крутимось, сміємось, сваримось, плутаємось. Але коли музика стихає, і ми зупиняємось — я раптом помічаю, що не хочу відпускати її руку.

 

Женя

 

— Я думала, буде гірше, — кажу дорогою додому.

— Я думав, буде краще. Мені навіть паста не сподобалась.

— А мені не сподобалась та пара в червоних светрах. Вони були занадто щасливі. Це підозріло.

— Зате ми справжні. Ну, принаймні, виглядаємо правдоподібно.

— Може, ми ідеальні актори? — питаю.

Він не відповідає одразу. А потім тихо додає:

— А може, просто не такі вже й різні.

І я чомусь не можу заснути тієї ночі. Бо ця думка — тепер танцює в голові, як наші незграбні кроки в залі з рожевими стінами.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍