Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава 11: Весільний марафон. Початок

Женя

 

6:47 ранку. Я вже прокинулась. Не тому, що так треба, а тому що «а раптом я забуду текст нашого щасливого кохання».

Антон ще спить, розвалившись на дивані, як герой рекламного ролика про матраци. І що найдивніше — хропе ритмічно. Це талант. Його треба відправити на "Україна має талант".

Я навшпиньки пробираюсь на кухню, включаю чайник і відкриваю шафу, шукаючи свою сукню. Вона висить в чохлі, мов мовчазний свідок моєї імпровізації. Кремова, з відкритими плечима, трохи паєток, трохи натхнення з Pinterest.

Сьогодні ми — «закохані до нестями». Сьогодні я — «Женя, яка не перекине келих на білосніжну скатертину».

— Ти знову говориш із сукнею? — з’являється Антон у дверях, розпатланий, в футболці з єнотом.

— Так, вона єдина мене не перебиває.

— Ну, це ненадовго. — Він потягується, проходить повз, і… бере з холодильника йогурт з мого запасу!

— Це був мій вишневий! Я лишила його спеціально на сьогодні!

— Тепер це наш весільний йогурт.

Вбити фальшивого нареченого у день весілля кузини — виглядає підозріло, так?

 

Антон

 

Сказати, що Женя перетворилась на маленького весільного торнадо — нічого не сказати. Вона кружляє по квартирі, ховає шпильки, потім знову шукає шпильки, потім лається на фату, якої в неї взагалі немає.

— Де твій костюм? — питає вона з драматичними нотками в голосі.

— У шафі. Там же, де мої нерви. Тільки костюм легше знайти.

Я вдягаю сорочку. Вона, звісно, потребує праски. Але праска в нашій «сім’ї» — це суто декоративний елемент. Женя спостерігає, як я намагаюсь її освоїти, наче я намагаюся приручити дикого звіра.

— Дай, я сама. Бо ти або спалиш сорочку, або квартиру.

— Або одне й друге. Принаймні, на весілля не доведеться йти. Плюс.

 

Женя

 

Я вдягнулась. Я нафарбувалась. Я навіть не зламала каблук — і це вже диво.

Антон, між іншим, виглядає... непогано. Навіть дуже. Такий собі — «офіційний супутник», який точно приверне увагу. Але ж це не справжнє. Це просто... образ. Чоловік для заходів.

— Ти виглядаєш... як хлопець із серіалу, де всі закохуються у бариста. — я кидаю фразу, поправляючи сережку.

— А ти виглядаєш, як дівчина, яка вкраде букет навіть не чекаючи кидка.

— Прекрасно. Ми ідеальна пара.

Тільки чомусь серце починає битися трохи швидше. Просто через каву. Або через ту чортову сукню. Не через нього ж... ні.

 

Антон

 

Я дивлюсь на Женю, як вона ще раз перевіряє сережки, сумочку, блиск на губах, і думаю: а раптом нам все ж варто було пройти ще й курс акторської майстерності? Бо в мене є підозра, що сьогодні хтось із нас заімпровізує зайве.

— Готова? — питаю.

— Готова, як ніколи. — Вона бере мене під руку. Поза тренована. Посмішка — 100% Instagram. Але очі блищать по-справжньому.

Ми виходимо з квартири. Попереду — весілля, тости, родичі, спалахи камер. І наша велика гра. Але, чомусь, іти поруч із нею — не здається грою.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍