Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава 13: Перший танець… і п’ятдесят другий тост

Женя

 

Святкова зала сяяла. Буквально. Через блискітки на скатертинах, люстри під стелю та Юлину сукню, яка відбивала світло так, ніби вона прийшла на весілля і дискотеку одночасно.

Я сиділа поруч із Антоном за круглим столом, між тьотями, які обговорювали ціни на ковбасу та наші перспективи як подружжя. Звичайно, під фразою «а ви молодці, ідеально підходите одне до одного» зазвичай ховається: «скільки він заробляє?» і «а вона що, не могла зачіску трохи пишнішу зробити?»

— А ну-ка, посміхнулись! — крикнув фотограф, і вся зала на секунду завмерла у спробі виглядати щасливо, а не як люди, які щойно з'їли лимон.

Я вже відчувала втому в обличчі. Це новий рівень соціального марафону: виглядати так, ніби все прекрасно, коли тобі хочеться зняти туфлі й залізти під стіл.

Антон щось прошепотів, і я кивнула, не зовсім почувши, але автоматично погоджуючись. Потім усвідомила, що погодилась, мабуть, на танець. Або на ще одне весілля. З цими весіллями вже важко зрозуміти, де кінець одного і початок наступного.

 

Антон

 

Я підвів Женю на танець, бо ведучий урочисто оголосив: «Тепер на паркет виходять закохані!». І якось тупо було сидіти, коли всі дивились саме на нас. Особливо бабуся. Вона взяла на себе функцію весільного наглядача.

Музика почалась. Щось солодке і тягуче, ніби мед, який пролився на диск з 90-х. Женя наступила мені на ногу. Я — їй. Потім ми знову посміхались, як зомбі на фотосесії для календаря "Закохані 2025".

— Ти ще довго будеш мовчати? — запитала вона, тихо, але з натяком на серйозну розмову.

— Я просто думаю, — кажу. — Про те, що ми офіційно чоловік і дружина, а поводимось, ніби в нас секретна змова проти світового порядку.

— Ну, трохи так і є. — усміхнулась. — Але сьогодні ми просто гості. На чужому весіллі. Зі своїм секретом.

Слухай, вона має рацію. Але ця думка не гріє, коли тітка Люба запитує, коли діти.

 

Женя

 

Тости лилися, як шампанське. Хтось бажав Юлі і Владу «плавати в коханні, як карасі у ставку», хтось — «жити в злагоді, як пральна машина з бойлером». Найкраще було від дідуся:

— Головне — не сваріться. Бо коли баба Марія кидала в мене сковорідкою, я знав: любить. А от коли мовчала — страшно було.

Жаль, я не можу спитати бабусю Марію, як вона пережила цей побутовий екстрим.

Потім Влад пішов тиснути руки гостям, і я помітила, як Юля поглядає на нього з таким поглядом, який може або плавити лід, або сковорідку. Вона щось йому прошепотіла. Він засміявся. Вона — ні. Класика.

А потім...

 

Антон

 

— Перший сімейний конкурс! — вигукнув ведучий. — Хто з подружжя швидше надягне один одному фартух!

І тут почалась паніка.

— Ми не пара, — ледь не крикнув я.

— Ви ж уже одружені, — каже ведучий. — Мама Жені розповідала.

Женя подивилась на мене так, ніби це мій особистий квест: вижити після цього вечора.

Ми вийшли. І програли. Женя зав'язала мені фартух на голові. Я їй — на поясі. Весь зал сміявся. А бабуся знову посміхалась загадково. Можливо, вона знає більше, ніж здається.

 

Женя

 

Я поверталась до столу з фартухом, який пахнув гучною славою та легким приниженням. Але було весело. По-справжньому. Ми з Антоном сміялися, і я ловила себе на думці, що не просто граю роль. Щось у ньому було таке… моє.

Він нахилився до мене і прошепотів:

— Давай звалимо раніше? Без драми. Просто — ми й ніч.

— А хіба ми не повинні сидіти до останнього танцю й до появи торта? — запитала я з посмішкою.

— Торт, звичайно, круто. Але… — він подивився на мене очима, в яких було те, що бабуся називає «іскрою». — Я обіцяю тобі кращий. І взагалі… у нас же ще попереду наше справжнє весілля. Колись. Якщо захочеш.

Я мовчала.

І, здається, вперше подумала: А що, як це не така вже й авантюра?

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍