Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава 12: Секрет одружених і весілля, де все пішло не за планом

Женя

 

Свято почалося з параду туфель, зачісок і тостів, які лилися ще до офіційної частини. Ще не було жодного «так», а бабуся Валя вже встигла «приміряти» ім’я майбутнього правнука: Валентин, бо народиться в лютому.

Я молюсь, щоб цей Валентин не виявився сином Антона і не з’явився раніше за мене.

На подвір’ї ресторану все прикрашено світлими тканинами, квітами, білими кулями й ідеально симетричними арками. Юля, як завжди, зробила все з Pinterest. Ідеальна картинка. Але з непередбачуваним сюжетом.

— Женю, люба! — чую мамин голос. — Я всім розповіла! Всі такі щасливі!

— Що?.. Кому?.. — я обертаюсь різко, так, що сережка заплуталась у волоссі.

— Що ти заміжня! За Антона! Уявляєш, кохання з першого погляду! Як в кіно!

Мамо. Ми граємо у фільм. У фільм без сценарію і з дуже обмеженим бюджетом на щирі емоції.

А в цей момент Антон стоїть трохи осторонь і говорить щось Дмитру, брату Юлі, той дивиться на нього, як на загадку рівня «чому таргани не літають, якщо мають крила». Мені здається, що Антон нервує. Я нервую. Все чудово.

 

Антон

 

Я не знаю, що важче: стояти під палючим сонцем у сорочці, яка вже прилипла до спини, чи вдавати закоханого чоловіка перед 57-ма родичами, з яких лише 12 я встигаю запам’ятати по іменах. Інші — «оця з короткою зачіскою» або «дід, що пахне одеколоном «Шипр»».

— Привіт, молодята! — гукає хтось із молодших кузин. — Ми вас в Instagram побачили! Це що — реально? Ви разом?

— Так, — каже Женя, з такою голлівудською посмішкою, що я мало не повірив, що в нас весілля було з феєрверком, тортом і діджеєм.

— Ну капець. А чого ми не знали? — питає інша, з бокалом просекко.

— Ми самі дізнались буквально в день реєстрації, — видаю я. — Дуже спонтанно.

Не збрехав же. Просто опустив фразу "після трьох коктейлів і розбитого каблука".

 

Женя

 

Весільна церемонія Юлі нарешті почалася. Наречений Юлі — Влад, хлопець з гарною посмішкою і невпевненим поглядом. Відразу видно — вже зранку розуміє, що це не просто весілля, а фільм-катастрофа під назвою «Організація весілля: місія неможлива».

Ведучий в костюмі кольору «мокрий голуб» урочисто починає:

— Ми зібралися тут, щоб об’єднати серця двох закоханих...

А потім мікрофон дає збої і починає пищати. Влад нервово кліпає.

— Ти пам’ятаєш обітницю? — шепоче Юля нареченому.

— Я... Я наче... але... — він починає шукати папірець у кишені.

— У тебе його немає?! — шепоче Юля вже з таким тоном, яким зупиняють війну.

Це момент, коли я розумію — навіть наше фіктивне весілля пройшло без нервових зривів. Мабуть, це й є «любов».

 

Антон

 

Обличчя Юлі — це шедевр. Мікс із "я тебе люблю" та "ти прийдеш у понеділок на співбесіду". А Влад, бідолаха, врешті знаходить папірець... у шкарпетці. Чесно. Він дістає його, як фокусник — з-під штанини.

Зал аплодує. Я ржу. Женя давиться сміхом у серветку. Тітка Зіна плаче — але не ясно, від зворушення чи через Владову шкарпетку.

Ведучий продовжує. Кільця обмінялись. Поцілунок був... ну... кумедно-короткий. Як у мультфільмах, коли не встигаєш перемкнути канал.

І от, всі вже починають тиснути руки, обіймати, бажати багато дітей (в основному чомусь нам із Женею, а не Юлі), а я ловлю на собі погляд бабусі Жені.

— Онучку, ти мені подобаєшся. Але я тебе запам’ятаю. — каже вона, дивлячись просто в душу. — Будеш ображати Женю — згадаєш, що в мене ще є сандалі, якими я кидала в голубів.

Я не знаю, що більше лякає — голуби чи бабуся.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍