Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

...

Я сидів у літньому кафе і спостерігав за людьми, що проходили повз. Життя вирувало. Хтось сміявся, хтось розмовляв, хтось занурився у свої думки. Містом спокійно гуляли веселі компанії молоді, заповнюючи вулицю запальним сміхом. Хлопці у стильних футболках і дівчата з сонцезахисними окулярами, що сиділи поверх голів, жваво обговорювали щось своє. Вони використовували сленг, нові модні слівця, змішані з англіцизмами, які мені було важко зрозуміти. Колись я теж був таким. Здавалося, що весь світ відкритий перед тобою. Що часу ще вдосталь. Що можна довго шукати себе, експериментувати, жити без поспіху... Але час - штука підступна. В один момент все змінюється.
Повз юрбу молоді проходила молода пара. Хлопець щось захоплено розповідав, жестикулюючи руками. Дівчина сміялася, слухаючи його, покусуючи свій рожевий пломбір. Вони йшли так близько, що їхні плечі ледь торкалися одне одного. Невимушений контакт, простий, але такий інтимний у своїй природі. Я уявив, як колись міг би йти так само, сміятися, не задумуючись про завтрашній день. Зараз єдина близькість, яку я знав - це шорстка тканина броніка, що тисне в плечі.
Молода сім'я, що розминулася з парочкою, призупинилася біля кафе. Батько ніс на руках немовля, що захоплено розмахувало рученятами, намагаючись спіймати мильні бульбашки, які той видував перед собою. Матір штовхала коляску, а іншою рукою знімала відео на телефон, зберігаючи ці моменти на майбутнє. Він обережно тримав малюка, притискав до грудей, наче оберігав від усього світу.
Зробив крайню затяжку сигарети. Гіркий дим. Як і думка, що таке спокійне і безтурботне життя - не моє. Я бачив юність, молодість, дорослість - різні етапи життя, що проходили переді мною, мов кадри старої плівки.
Війна забирає не лише життя. Вона відбирає можливості, краде майбутнє, залишаючи тільки теперішнє. Ці люди... Вони живуть, насолоджуються моментом. А я... Я тільки спостерігач, якому ніколи не повернутися до тієї дороги, що веде до безтурботного життя.
- Щось бажаєте?
Голос офіціантки повернув мене до реальності. Я підняв очі - переді мною стояла молода дівчина, привітно посміхаючись. Вона була одягнена у світлу сорочку, заправлену у чорний фартушок, а на шиї висів невеликий кулон у вигляді сердечка. Світле хвилясте волосся було зібране у недбалий хвіст, а кілька пасм спокійно спадали на обличчя. Очі сяяли цікавістю.
- Допомогти з вибором? - запитала вона трохи грайливо, нахиляючись до мене ближче.
- Так, щось освіжаюче - відповів я, не вдаючись у деталі.
Я не думав, що вона зверне увагу саме на мене. Але помітив, як вона підняла брови, зацікавлено оглянувши мою форму.
- Ви військовий?
- Щось таке.
- Відпочиваєте у місті?
Я ледь помітно посміхнувся, але не відповів. Вона зрозуміла натяк і лише знизала плечима.
- Гаразд, тоді вам сподобається кавово-апельсиновий коктейль. Він добре бадьорить після важкого дня, - підморгнула і швидко пішла.
Я помітив її легку симпатію, помічав, як вона з цікавістю заглядала в очі, чекаючи хоч якоїсь реакції. Що вона постояла трохи довше, ніж потрібно, перш ніж піти виконувати замовлення. Помічав, але старанно ігнорував. Я жив у своїй реальності. Усе це було десь там, на фоні. Я повернувся до свого звичного заняття - спостерігати за людьми. Вони були безтурботні, веселі, захоплені своїм світом. Я дивився на них так, наче це кіно, яке мені вже не належить.
Цікаво, як вона? Чи проводить так безтурботно час, у затишному кафе? Зателефоную їй, спробую зв'язатися. Можливо з телефону побратима? Надіюся його дружина не дасть потім прочуханки, коли побачить виклик на незнайомий контакт. Я тут і не можу просто зникнути, не зустрівшись з нею. Вона має знати, що я тут.

...

- Ти тільки подивися. Офіціантка, здається, просто розтане біля нього. Не дивно, що він і тебе задурманив. Телефонуй.
Юля хитро посміхнулася, киваючи у бік Сергія, який все ще сидів за столиком, байдуже попиваючи коктейль. Він був у своїх думках, ніби віддалений від усього, що відбувалося навколо. Його погляд був спрямований на вулицю.
Я зітхнула й відкрила месенджер. Його аккаунт був таким же пустим, як я його залишила. Трохи вагалася. Але все ж натиснула виклик.
Телефон задзвенів. Сергій завмер. Спочатку не поворухнувся, ніби звук був лише в його голові. Потім повільно поставив склянку на стіл і неохоче дістав телефон. Кілька секунд просто дивився на екран, немов забув, як користуватися цим пристроєм. Потім нарешті натиснув кнопку прийому.
- Так, слухаю...
Голос був глухий, трохи здивований і обережний.
- Привіт.
- Привіт, Софа.
Його голос змінився. Він став м'якшим, але все одно залишався стриманим.
- Як у тебе справи? Чим займаєшся? Я тебе не відволікаю?
- Ем... Я в порядку. Живий-здоровий. Маю кілька справ, ми зможемо поговорити через дві-три годинки?
Дві-три годинки? Я відчула, як всередині щось стислося.
- Знаєш, немає нам про що говорити. Насолоджуйся своїми "справами". Бувай! - натиснула "завершити виклик", навіть не чекаючи його відповіді.
Сергій довго дивився на темний екран, важко видихнув і відкинувся на спинку крісла. Його голова задерлася догори, ніби він шукав відповіді на свої запитання серед полотна тканини, що накривало терасу кафе. Його вуста ледь рухалися. Я не чула слів, але була впевнена, що він прошепотів щось на кшталт "Якого х'я?!"
Від душевних мук його відволік новий гість. На терасу зайшов ще один військовий. Сергій підвівся, відлуння від їх рукостискання прокотилося терасою. Обійнялися, і побратим хлопнув його по спині. Їхні жести були чоловічими, стриманими, мовчазними. Не було потреби у словах. Все було зрозуміло без них. 
Його колега був у такій самій формі, але його обличчя було свіжішим, менш виснаженим. Він тримав у руках невеличкий букет синьо-жовтих хризантем. На ньому була чорна стрічка. "Занадто часто я дарував їх своїм друзям..." Ці його слова відразу виринули у моїй пам'яті. Тоді я не зрозуміла, що він мав на увазі. Це була проста фраза, коли я змушувала його вгадувати мої улюблені квіти. Я сміялася, дратувалася. Не розуміла. Тепер до мене дійшло. Я відчула, як мороз пробіг по шкірі. Мені стало бридко за свої слова. За те, як я відреагувала. За те, що мої образи здавалися мені такими важливими, поки хтось просто втрачає друзів. Я опустила голову, не в змозі більше дивитися у той бік.
Хлопці перекинулися кількома словами й швидко покинули кафе. Сергій залишив свій коктейль недопитим і кинув купюри на стіл, навіть не чекаючи решти. Я провела його поглядом, але він так і не обернувся. Мені стало важко дихати.
- Соф? - голос Юлі повернув мене до реальності. Я моргнула, повертаючи погляд на подругу - Ти буквально похмурніла на очах. Він настільки впливає на тебе?
Я видихнула й, ледь стримуючи сльози, відповіла:
- Я тільки що зробила велику дурницю...
Юля насупила брови, але нічого не встигла сказати, бо мій телефон завібрував. Я подивилася на екран і побачила нове повідомлення, від абонента, що не писав мені уже більше тижня.
"Соф. Давай поговоримо, я сьогодні у твоєму місті. Ми можемо зустрітися?"
Я вдихнула різкіше, ніж слід було. Юля відразу все зрозуміла.
- Це ж він?
Я повільно кивнула.
- Так. Хоче зустрітися.
- І що ти думаєш? - подруга випитувала поглядом, склавши руки на грудях. - Ти підеш? - допитувалася Юля.
Я видихнула й чесно зізналася:
- Не знаю чому, але так. Я впевнена, що він не образить мене.
Юля закотила очі.
- Софа, Софа... Горе ти моє. Ну тоді відпиши, бо ще раз образиться і знову пропаде.
Я не стала зволікати. Надрукувала коротке:
"Так, давай." І майже одразу слідом: "Вибач, не знаю що на мене найшло."
Він відповів миттєво.
"Все ок. Радий, що ми зможемо поговорити. Давай о 20:00?"
- Детальніше! - скомандувала Юля.
- Він пропонує зустрітися о восьмій.
- І де?
Я поглянула на екран і запитала про це Сергія:
"Я ж тут гість. Обери якесь затишне місце і скинь мені адресу."
Я довго не думала. Відкрила карту й відправила геолокацію цього ж кафе. Саме тут я мріяла про нашу першу зустріч. Сергій не став більше нічого писати. Лише поставив реакцію під повідомленням "+". Я посміхнулася, бо це так у його стилі.
Поки я клацала телефон, Юля уважно вивчала моє обличчя. Я знала цей погляд.
- Так-так-так! - вона схрестила руки. Я зітхнула. - Подруго, я думала, ми подруги!
Я закашлялася від її обурення.
- Юль...
- А ти стільки часу приховувала від мене того, хто змушує тебе розквітнути від кількох повідомлень! - вона театрально махнула рукою й покликала офіціантку. - Два келихи вина, будь ласка!
Я зашарілася.
- Юль, ти ж знаєш, я...
- Ти сядеш, вип'єш і розкажеш мені ВСЕ.
Я посміхнулася, але глибоко в душі відчувала дивний трепет. Сергій тут. І через кілька годин ми зустрінемося.