Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Зустріч, яку я уявляла сотні разів, раптово стала реальністю. Я готувалася, наче на побачення мрії. Кожна деталь мала відповідати картинці, що жила в моїх думках усі ті ночі листувань. Я акуратно наносила макіяж, обираючи теплі натуральні відтінки, щоб виглядати ніжно. Підводила очі, додаючи легкої виразності. Зачіска мала бути ідеальною - довге волосся вкладене легкими хвилями. Плаття - саме те, яке я обирала подумки ще місяць тому, коли ми жартували про нашу першу зустріч. Легке, літнє, із витонченим вирізом на нозі. Туфельки пасували ідеально, а мій улюблений парфум огортав ніжним ароматом жіночності та мрійливості. Я ще раз оглянула себе в дзеркалі. Все виглядало саме так, як уявлялося. "Цей вечір буде ідеальним." Я усміхнулася.
А потім все пішло не так. Час! Засиділася в думках і раптом зрозуміла, що запізнююся. "Боже, Соф, зберися!" Хутко спустилася до під'їзду, поспіхом викликала таксі. І тут... Кап... Кап... Кап...
Небо затяглося важкими сірими хмарами, а дрібний дощ повільно накрапав, просочуючи повітря вологим смутком. "Ну звісно! Ще вранці була спека, а зараз..." Здавалося, навіть погода змовилася, щоб зіпсувати цю зустріч. А де таксі?! Я бігла очима по карті у додатку, а водій змійкою кружляв містом.
"Ну що за..." Коли нарешті сіла в авто, він поїхав ще повільніше, ніж міг би. Пробки, світлофори, пішоходи... Господи, я вже мала б бути там! Серце гупало у грудях. Уявляла, як Сергій сидить в кафе, дивиться на годинник і розчаровано зітхає.
Я вискочила з машини. Дощ став сильнішим. Літня тераса пустувала. Вітер з дощем крутилися між столиками, приносячи легкий холод. Я ступила всередину. Людей було мало, навіть надто мало. Було тихо. Обвела зал поглядом. І ось... Він. Сергій сидів у дальньому кутку. Розслаблений, у своїй звичній військовій поставі.
Він сидів біля вікна, задумливо спостерігаючи, як краплі дощу повільно сповзають по склу. За межами кафе місто жило своїм життям: машини проїжджали мокрим асфальтом, світло від вітрин відбивалося у калюжах, перехожі поспішали під парасольками.
Я зробила глибокий вдих і рушила до столика. Щось у його зовнішності змінилося. Його волосся все так же недбало укладене, але хаос тепер був навмисним - робота барбера. Скроні акуратно виголені, що надавало йому ще більш рішучого вигляду. Легка щетина зникла, а разом із нею і натяк на втому, що раніше відчувалася у його рисах.
"Тобто не тільки я готувалася до цієї зустрічі..."
Ця думка зігріла мене зсередини, додала трохи впевненості. Я підійшла впритул і тихо, майже несміливо промовила:
- Привіт.
Сергій ніби виринув зі своїх думок. Його погляд змінився, став більш зосередженим, коли він побачив мене перед собою. Відчувалося легке здивування, але більше за все - відверте зацікавлення. Його очі пробігли з голови до ніг, оцінюючи кожну деталь мого образу. Я відчула, як легка хвиля незручності пробігла по моєму тілу, але швидко взяла себе в руки. Сергій посміхнувся.
- Вигляд у тебе просто супер!
Він одразу підвівся, впевнено підійшов до сусіднього крісла, щось дістати. Я не встигла й слова сказати, як він уже зробив крок у мій бік, тримаючи у руках невеликий, надзвичайно ніжний букет білих лілій. Моє серце трохи стиснулося. Він пам'ятав...
- Дякую... - тихо відповіла я, торкаючись холодного паперу, в який були загорнуті квіти.
Цей жест збентежив мене більше, ніж я очікувала. Сергій обережно відсунув для мене стілець, чекаючи, поки я сяду. Це було так природньо - його рухи, його увага до деталей. Наче ми вже робили це тисячі разів. Нашу тишу порушила офіціантка. Вона, здається, надто швидко підійшла до нашого столика. Її привітна посмішка, яка, схоже, була адресована виключно Сергію, помітно зблідла, коли вона перевела погляд на мене. Очевидно, я збила її з пантелику. Юля мала рацію. Його зовнішність, його спокійна, впевнена манера, можливо, форма, що надавала ще більшої харизми... Усе це було небезпечно привабливим. Я ледь помітно посміхнулася, холодно зустрічаючи її погляд. Невидима напруга, що зависла у повітрі, розчинилася, коли ми, визначившись із замовленням, лишилися у двох.
- Соф, я хотів... - Сергій вже готувався щось сказати, але я випередила його:
- Вибачитися? - кокетливо підняла брову, затримуючи погляд у його зелених очах, розпочинаючи цю гру.
Його вираз змінився миттєво. Ті самі вогники, які я вже навчилася розпізнавати. Вони ніби промовляли: "Виклик прийнято".
- ...Запитати. - Сергій посміхнувся, але лише легким рухом куточків губ. Його голос став глибшим. - Чому ти не писала? Чому не відповідала?
Я прикусила губу, перш ніж відповісти:
- Оу! Я не писала? - у моєму голосі прозвучала лукава грайливість. - А ти?
- А я сумував. - його погляд не відводився від моїх очей.
- Я не піддамся на твої солодкі слова - ледь помітно зітхнула я.
- Сьогодні я маю чудову можливість підтвердити їх діями. Він провів поглядом по обличчю, зупинившись на губах. - Хоч, звісно... важко зібратися з думками, коли перед тобою ці апетитні губки, які ти так солодко покусуєш.
- Ти... - мої очі розширилися, а потім звузились в  грайливій підозрі. Я відвернулася до вікна, намагаючись врятуватися від його пекучого погляду.
- А міг би ти? - раптово запитала я, знову повернувши обличчя до нього.
Сергій посміхнувся. Так, ніби чекав на цю відповідь.
- Хах! - він щиро розсміявся, відкинувшись на спинку стільця. - Ось за що я обожнюю тебе, Софа.
- Обожнюєш? - підняла брову я.
- Обожнюю твій язичок. Гострий, як лезо.
- А я люблю, коли ти здаєшся.
- Я вже давно у твоєму полоні.
- Ні, все ще пручаєшся.
- Тобі здається. Останні краплини мого самоконтролю розчинилися у твоїй привабливій посмішці.
- Ох, як я увірвалася в життя цього самовпевненого мальчіка. - я засміялася, легко хитаючи головою і зробила наголос на останньому слові, знаючи, як він любить це прізвисько. - Навіть після розлуки ти все ще сидиш переді мною і насолоджуєшся цим.
- Це особлива магнетична аура нашого спілкування, - відповів Сергій, перехиляючись ближче.
- І що це? Доля чи фатум?
- Це... безвихідь.
- Оу... Романтично!
- Це означає, що по-іншому просто не могло бути. - його голос став нижчим, майже оксамитовим - Гарячий вир емоцій затягнув мене і... ось до чого це привело. Я, в чудовому кафе. У компанії привабливої дівчини.
Я сплеснула руками.
- Ну нарешті! Нарешті ти визнав, що я приваблюю тебе!
- Ну, я думав, що це очевидно.
- Очевидно? Два місяці мовчав, і тільки зараз вирішив сказати?
- Два місяці? Соф, ти серйозно?
- А що? Всі дівчата чекають на компліменти.
- А ти не просто чекала. Ти записувала, нотувала...
- Звісно. Я ж дівчина.
- Це не просто дівчача хитрість. Це вже оперативна робота, спланована операція націлена на мене!
Ми разом розсміялися. Час зупинився, кафе зникло. Інші люди стали фоном, неважливими розмитими силуетами. Ми насолоджувалися моментом, один одним. Говорили про все і ні про що одночасно. Говорили, немов це був наш сотий діалог, хоча насправді - перший в реальному житті. Говорили, уникаючи тієї важкої теми, яка все ще зависала у повітрі. Теми, яка все ще чекала свого часу. Теми прощання.
Ніч вкривала місто м'якою темрявою, а вологий блиск ліхтарів відбивався на мокрій бруківці. Ми йшли поруч, повільно, без мети, ніби хотіли обдурити час. Сергій міцно тримав мене за руку, а тепло його долоні розтікалося по тілу, створюючи відчуття повної безпеки. Я вдивлялася в його профіль. На те, як чітка лінія підборіддя зникала у напівтемряві. Він мовчав, я теж. Здавалося, що слова могли розбити крихкість цього моменту. Та він все ж порушив тишу:
- Чудовий вечір.
- Казковий... - погодилася, легко зітхнувши. Відчувала як в голосі змішався смуток, прошепотіла - Скільки ще триватиме ця казка?
Він зупинився. В його очах відбилися відблиски ліхтарів, але сам погляд став важким. Він ледь помітно стиснув мої пальці, вдихнув, готуючись до відповіді.
- Я їду через кілька годин.
Ці слова, хоч і очікувані, але стали холодним душем.
- А якщо я не хочу цього? - я сповільнила крок, ніби це могло зупинити час.
Сергій зупинився повністю, розвернувся до мене, торкнувся пасма волосся і легко прибрав його за вушко. Нахилився ближче до мене і прошепотів на вушко:
- Тоді насолоджуйся кожною миттю цієї казки, як роблю це я.
Його тепле дихання торкнулося шиї, а голос прозвучав так близько, що тіло ледь помітно здригнулося. Я повільно закрила очі, ніби готувалася до поцілунку.
- Не хочу відпускати тебе. - прошепотіла у відповідь я.
- Я ж казав, я давно у твоєму полоні.
Його губи ледь торкнулися вуха, а потім він повільно провів носом по шиї, жадібно вдихаючи аромат. Я завмерла, він відчував мій трепет, тому не поспішав. Повернула голову до нього, насолоджуючись тим, як він продовжував ніжитися носиком по щоці. Від ніжності цього моменту серце гулко билося в грудях. Тепер його губи майже торкалися моїх губ. Вони затрималися на мить, перш ніж зустрітися у повільному, обережному поцілунку. Такий, ніби вперше. Обережний, до трепету душі солодкий. Я прислухалася до його порад. Не було більше ніяких думок. Лиш миті, в яких хотілося затриматися душею. Після поцілунку ми знову йшли поруч, ніби нічого не змінилося. Але змінилося все.
- Давай я проведу тебе додому.
Я лише кивнула. Та коли ми прямували у знайомому напрямку, зупинилася і глянула на нього зі здивуванням. Ми, зробивши круг по вуличці, що показалося мені милим, адже я зрозуміла, що йшли не в тому напрямку просто, щоб довше погуляти разом.
- Сергію... ти ж ведеш мене не туди.
Він винувато посміхнувся.
- Я знаю.
- Навмисно?
- Угу. Хотів ще трохи часу з тобою.
- Хитрий. - видихнула я з посмішкою.
- Ти ж знала, на що підписуєшся, коли знайомилася зі мною.
Ми пройшли зайве коло, ніби крадучи у ночі ще кілька хвилин разом. Та коли нарешті підійшли до паркування біля кафе, я завмерла на місці. Перед нами стояла BMW X5. Я змінила погляд на Сергія.
Він широко посміхнувся.
- Ти жартуєш?
- Зовсім ні. - посміхаючись відповів він, бо добре пам'ятав, як у одній із розмов, я казала, що не люблю ці машини, і не сідала би до хлопця на такій машині.
- Ти точно хочеш посваритися перед від'їздом?
- Просто не зміг втриматися. - я закотила очі, а він широко всміхнувся, знаючи, що дратує мене цим навмисно - Ось тому і позичив її у побратима. Спеціально для тебе.
- Милий мій мальчік... - змінила тон я, голос став лагідним, майже муркотливим.
- Так? - його посмішка трохи зникла.
- Ти випробовуєш мої межі?
Він задумався на секунду, ніби оцінював загрозу. А потім відкрив двері:
- Хотів доказати тобі, що з милим і BMW - Mercedes.
- Колись ти поплатишся за всі свої витівки.
Вулиця була майже порожньою. Тепле повітря літньої ночі огортало місто легким серпанком, а світло ліхтарів розливалося м'яким жовтим сяйвом по мокрому асфальту. Сергій їхав повільно, ніби навмисно затягував цей момент.
- Тут гарно. - промовив він, кидаючи погляд на вузьку вуличку, якою ми проїжджали.
- Хочеш зробити коло ще раз?
- Та хто ж відмовиться, коли поруч така компанія?
Засміялася я, але серце стискалося. Він відтягував момент прощання, а я боялася його наближення. Через годину ми нарешті під'їхали до будинку. Сергій зупинив авто, вимкнув двигун і вийшов. Обійшов машину, відчинив дверцята, і простягнув руку.
- Ти завжди такий галантний? - не упустила шансу підчепити його.
- Тільки з привабливими малишками. - навіть не думав піддаватися він.
- Або літніми ночами. - продовжила фразу, пам'ятаючи його гострі жартики.
Він посміхнувся, наблизився трохи ближче.
- Гарячими літніми ночами з привабливими малишками. Якщо бути точним.
Я засміялася, але на душі було важко від суму. Прийняла від нього букет білих лілій, який ще кілька днів нагадуватиме мені про цю солодку казку. Він ніжно обійняв мене за талію і пригорнув своїми обіймами.
- Дай мені ще п'ять хвилиночок отак постояти... - просила його, а мій голос ледь помітно тремтів.
Сергій обійняв міцніше, ніби намагаючись втиснути мене у свою пам'ять. Він нахилився, вдихнув аромат волосся, а потім прошепотів:
- Я не люблю довгих прощань. Якщо я затримаюся у твоїх обіймах ще хоч трохи... Я не зможу відпустити тебе.
Він знайшов моє підборіддя пальцями, підняв голову, змушуючи подивитися на нього. Наші губи знайшли одна одну в гарячому, пристрасному поцілунку. Його дихання перебилося, руки міцніше стиснули талію, ніби він збирався забрати мене з собою. Цього разу він був пристрасний, палкий. Немов зголоднілий до моїх вуст. Я з такою насолодою піддавалася запалу його пристрасті, це запалювало душу і збуджувало тіло. Як же мене вабило це. Моє серце билося дико, а пальці вп'ялися в його плечі. Але це тривало всього мить. Гаряча буря його жаги до мене розчинилася так же неочікувано, як і розпочалася. Він відсторонився, його очі горіли, але погляд був твердим.
- Я скоро повернуся. Підеш на ще одне побачення?
- Я подумаю. - все ще не зводячи погляд з його вуст, я дражнила відповіддю, як секунду тому, він мене поцілунком. Посміхнувся.
- Ми обоє знаємо відповідь. - знову підняв моє підборіддя пальцем, змушуючи подивитися в очі - Мені пора. Я напишу, як доберуся.
- Гарної дороги.
Його пальці зовсім на мить затрималися на щоці. А потім він сів у машину і поїхав, як і обіцяв - без довгих прощань. Я стояла на місці, втиснувши в груди букет, поки червоні габаритні вогні не зникли в темряві. Сльози самі потекли по щоках.  Тепер я розуміла чому він не любить довгих прощань. Якби це тривало ще хоч хвилину - я б його не відпустила.