Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава16: Перевірка шлюбом

Женя

 

Ранок почався не з кави, а з повідомлення від мами:

> Їду до вас. Хочу побачити як живуть молодята. Візьму пиріжки. Буду через годину.

Мене знудило не від пиріжків. Я прожила з цією жінкою понад двадцять років, і знаю: якщо вона бере пиріжки — це не візит, це інспекція. Мама Жені ніколи не їде просто так. Вона їде, щоб дізнатися все. І переконатися, що в холодильнику є борщ, в шафі — рушники, а в очах — щастя.

Я підскочила з дивана і за п’ятнадцять хвилин перетворилась на хмару пилу, що несеться квартирою з ганчіркою і панікою.

— Антон! Підйом! Надзвичайна ситуація!

— Що, знову кава без молока?

— Гірше! Мама! Їде! До нас! Через годину!

— Моя?

— Наша. Тепер вона й твоя мама.

 

Антон

 

Я ніколи не боявся жінок. До сьогодні. Женя сказала це з таким поглядом, ніби ми готуємось не до візиту родички, а до міжгалактичної війни. Або до Євробачення, де замість пісні треба виконати сцену з ідеального подружнього життя.

— Добре, що вона не сказала «з ночівлею», — пробурмотів я, натягуючи футболку задом наперед.

— Ще не вечір, — відповіла Женя і почала розставляти мої кросівки біля своїх босоніжок так, щоб виглядали як «ми живемо разом, але естетично».

Ми влаштували генеральне прибирання з елементами театру: її халат висів поруч із моїм, зубні щітки стояли в одній склянці, а на холодильнику з’явилося фото, зроблене за десять хвилин до цього — ми з Женєю стоїмо з ложкою і сковорідкою, виглядаємо щасливими і трохи божевільними.

— Ти не думаєш, що ми трохи переграємо? — запитав я, коли Женя поставила дві чашки кави на стіл — одну з молоком, одну без, бо «у кожного свої звички».

— Ні. Ми повинні бути переконливі, як сцена з фільму про справжнє кохання. Без монтажу.

 

Женя

 

Коли мама зайшла, вона одразу винюхала щось підозріле. Її нюх на брехню був кращий за усякі поліграфи. Вона поклала пиріжки на стіл, зняла пальто й почала, як справжній прокурор:

— Ну що, як ви тут? — голос м’який, очі — рентген.

— Прекрасно, мамо. Антон ось вчора борщ варив.

— Сам? — її брова піднялась вище хмар.

— Так, — втрутився Антон. — У мене талант. Коли в Женіному супі була третя картоплина — я зрозумів, що мушу рятувати ситуацію.

Мама засміялась. Один бал — нам.

— А спите ви… де? — наступне питання.

— У ліжку. Разом. — я намагалась звучати природно, як ведуча кулінарного шоу.

— Гарне ліжко. Широке. А ковдра одна?

— У нас революційна система — ковдра спільна, але Антон має ще плед, коли я її всю загортаю.

Мама хмикнула. Ми витримали ще з десяток питань про фінансове планування, розподіл обов’язків, і навіть про плани на дітей (Антон поперхнувся пиріжком).

 

Антон

 

Після третього пиріжка я почав розуміти, чому Женя так боїться  мами. Вона — як детектор брехні, Google та інспектор санстанції в одному флаконі. Але з пиріжками.

Коли вона вже зібралась їхати, я пішов її проводити.

— Антон, — сказала вона, — я дивилась на вас. Ви або дуже хороші актори, або й справді любите одне одного.

— А ви як думаєте? — запитав я, намагаючись не дихати пиріжками.

— Думаю… Женя посміхається як ніколи. І якщо ти хоч раз зробиш їй боляче — знай, я знаю, де ти живеш.

— І що ви зробите?

— Прийду з пиріжками. Але без начинки.

Я ковтнув. Так, я офіційно боявся цієї жінки. Але… з нею і Женя була така ж — справжня, трішки божевільна, і абсолютно моя.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍