Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава17: Вечеря з приправою з удаваних почуттів

Женя

 

Запрошення на вечерю прозвучало невинно:

> "Жень, ми з Вадимом вирішили влаштувати вечерю для справжніх молодят. Прийдете з Антоном? Буде смачно, романтично і трохи вина."

Я перечитала повідомлення тричі, бо здалося, що в ньому між рядків ховається підступ. Юля не просто хотіла повечеряти. Вона хотіла перевірити. І ще трохи покопирсатись у нашому «шлюбному щасті».

— Антон, ти готовий до нового випробування? — спитала я, підсовуючи йому телефон.

— Якщо там не твоя мама — вже легше, — пробурмотів він, гріючи чай у мікрохвильовці. — А якщо знову треба вдавати закоханого чоловіка — я в тебе вже практично заслужений артист. Можу цілувати тебе навіть без репетицій.

— Цілуй, але не перегравай, — скривилася я. — Вони все-таки нас знають. І, якщо чесно, я сама не знаю, як мають поводитися «нормальні» подружні пари на романтичній вечері.

 

Антон

 

Юля і Вадим жили в квартирі, яка виглядала так, ніби IKEA перемогла здоровий глузд. Усе біле, блискуче і з ароматом кориці. А ми, з Женею, виглядали як два зайві капці в парадному інтер’єрі.

Юля відкрила двері з тією самою посмішкою, якою лікар повідомляє, що зараз буде укол, але «нічого страшного».

— Ну, проходьте, молодята! — дзвінко сказала вона. — Я все приготувала. Вадим робив салат, я — пасту. Все як у фільмах. А ви чим один одного тішите?

— Ми... м-м, разом прибираємо. Пилососимо у такт, — видав я на ходу.

— А ще Антон навчився прати. У нього навіть є улюблений режим — “делікатне прання”, — підхопила Женя.

Юля глянула на нас із таким виразом, ніби ми щойно зізналися, що в захваті від бухгалтерії. Підозра росла.

 

Женя

 

Ми сіли за стіл. Свічки. Серветки, складені в лебедів. Усе надто романтично, щоб почуватися комфортно. Юля й Вадим дивилися на нас як на експонатів: «А це — подружжя номер два. Особливо цінні тим, що одружились після трьох кехилів текіли».

— Ви такі милі разом, — сказала Юля, прихилившись до Вадима. — Справжня пара! А як ви проводите вечори?

— У пледах. З чаєм. І «Що? Де? Коли?» — сказала я, намагаючись виглядати невимушено.

— Іноді Женя читає вголос. А я роблю вигляд, що слухаю, — додав Антон.

— А іноді я роблю вигляд, що читаю, — відповіла я, і ми обоє розсміялися.

І знаєш, що дивно? На мить я забула, що ми — «фейкові». Бо сміятися з Антоном — це було справжнє. І приємне. Навіть якщо Юля уважно стежила, чи не граємо ми занадто впевнено.

 

Антон

 

До десерту я вже трохи розслабився. Ми їли тістечка з полуницею, і я вирішив підлеститись:

— У вас тут наче в кіно. У нас усе скромніше. Але Женя каже, що найважливіше — це атмосфера. А вона в нас... ну, як в кав’ярні, де завжди трохи безладу, але смачно.

Женя ледь не вдавилася полуницею від сміху.

— Сам себе не похвалиш — вечеря зіпсована, — прокоментувала вона. — Але це правда. У нас затишно по-своєму.

Вадим кивнув:

— Головне — комфорт. Ми теж не одразу притерлися. Перший місяць я думав, що Юля — агент ФБР: вона знала, де я був, що їв і чому не помив чашку.

— А я думала, що він веган. А він просто не вміє смажити м’ясо, — додала Юля.

Ми всі засміялися. Нарешті розмова стала по-справжньому щирою.

 

Женя

 

Коли ми йшли додому, мені було тепло. Не від вина, не від свічок, а від того, що навіть у цьому божевільному театрі з вигаданим шлюбом я починаю відчувати, що Антон — це вже не просто партнер по угоді.

Він знає, що я не люблю родзинки в кексах, і завжди їх виколупує. А ще ніколи не говорить про «обов’язки дружини». Просто ми разом. Іноді — фальшиво. Але все частіше — справжньо.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍