Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

3.2

 

***

«Давня подруга» Одновухого Чима виявилася його кузиною. Це була велика галаслива стара в чорних мереживах – дама темпераментна, із замашками відставного генерала та лексиконом боцмана. Вона пересувалась із шумом і криком, ні хвилини не могла провести спокійно і постійно верещала на свою єдину покоївку приблизно того ж віку, манер і комплекції. Незабаром я з’ясувала, що ці двоє – нерозлучні подруги, і перестала прогнозувати жорстоке вбивство щоразу, коли чула рик господині.

Готель «Жайворонки» розташовувався в тихому віддаленому куточку – настільки відокремленому, що клієнти тут з’являлися лише дивом. Будівлі не завадив би косметичний ремонт, але загалом вона відповідала загальній атмосфері – була невеликою, білою (ну гаразд, відносно білою), оповитою квітучими ліанами, з високими вікнами, широкими дерев’яними сходами, ліпниною у вестибюлі та килимами на кожній п’яді підлоги.

Нам із Олівією виділили дві кімнатки збоку заднього двору, причому з умовою, що якщо раптом з’явиться постоялець, я зберу речі й переберуся… Ні, не до апартаментів Олівії. На горище. Про мої зручності старий Чим не домовлявся – я ніби йшла на додачу до капітанської доньки і могла подбати про себе сама.

Мене аж розпирало від гордості за це. До зустрічі з Філіппо я збиралася відпрацювати сторицею кожну хвилину свого перебування в готелі, а після – просто відпрацювати, тому що в життєвих планах раптом звідки не чекали намалювався пункт: «Терміново стати вродливою».

– Знайдеш роботу – роби, – відмахнулася від мене господиня надвечір. – Не на кухні, не в кімнатах і не в саду. Пляж можеш прибрати, там днями постояльці з «Марісоль» влаштовували великосвітські оргії, насмітили як свині. У них свого виходу до моря немає, а клієнтура грошовита й вимагає повний набір розваг.

– Треба заявити в поліцію! – порадила я, бо ж на Аєрських островах посягання на приватну власність припинялися оперативно.

– Я беру орендну плату, і хорошу. Запам’ятай: наші межі від Крабової скелі та пальмового гаю до палиці з червоним прапорцем. Ліворуч, за гаєм, – «Дика орхідея», там інкогніто відпочивають усякі знаменитості. Охорона зловить – закопає без суду, і це не жарт. Праворуч, за прапорцем, ходи спокійно. Це пляж фаянсового заводу. За задумом, туди мали б приїжджати робітники із сім’ями, а за фактом – зрідка хтось навідується, щоб муніципалітет не відібрав територію. Усе ясно?

А що складного? Ліворуч і не можна, і не хочеться, праворуч можна – і теж не хочеться. Не заблукаю.

– І сховай кобуру, в нас так не ходять, – додала господиня. – Конфіскація і тридцять діб за носіння зброї без ліцензії.

Я переконалася, що з Олівією все гаразд. Вона, як завжди, сиділа біля вікна з сентиментальною книгою із серії «Для сучасних дівчат», повільно перегортала сторінки і виглядала як взірець найкращої дочки із пристойної родини.

У цю картину я не вписувалася жодним чином, тому схопила відро, садові рукавиці та граблі, пообіцяла господині не заблудитися і не втопитися, й… звісно, пішла не в тому напрямку. Якби не окрик покоївки, на мене чекала б «Марісоль».

Та врешті топографія визначилась і я знайшла пошарпані роками кам’яні сходи, що вели вниз, до поодинокого вічнозеленого чагарника та піщаного пляжу. Сонце хилилося до заходу, й на ділянках сходів, освітлених його косими променями, грілися товсті пухирчасті ящірки кольору темного меду. Коли я наближалася, вони ліниво відповзали вбік, але поверталися назад, щойно я робила крок геть. У сухій траві пробіг павук-мишоїд – не чорний, як я звикла, а з коричневим відливом і помаранчевими цятками на спині. І чайки… Як я могла забути про чайок? Їх було так багато, що в мене ввімкнувся внутрішній фільтр – точнісінько як від звуку голосу Артура Доріуса.

Вітер, що від ранку гуляв містом, стих, зате спека і не думала спадати. Хвилі ліниво накочували на берег, іноді викидаючи пучки водоростей і дрібних округлих медуз, що гостро пахли йодом. Ніби навмисне висипане і розкидане сміття вже примело піском, але денця скляних пляшок блищали на сонці, а краї паперових обгорток нагадували вічний пам’ятник людському нехлюйству.

Я закотила рукави своєї найдовшої картатої сорочки з накладними кишенями, що пережила і пожежу на камбузі, і прокляття лікаря Ламбе, і глузування ді Крайна. Так, я, темноволоса дочка островів, легко обгорала на сонці і вибирала одяг, що захищав шкіру. У помірних широтах це не завдавало б особливих турбот, але звичка уникати прямих променів залишилася зі мною назавжди.

«Ну, до роботи», – я перевірила, чи надійно зав’язані шнурки моїх легких спортивних туфель, натягла рукавиці й подумки розмітила територію. Цілі пляшки в одну купу, їх відправлять на повторне використання, папір у другу, піде на розпалювання, все інше – в третю, господиня сама вирішить, куди його подіти.

Час летів, робота виснажувала, денна спека перетворювалася на вечірню задуху… Якоїсь миті я пошкодувала, що обрала для прибирання міцні матроські штани зі щільної тканини, а не… Хм. Свою єдину спідницю для виходу в люди? Не варіант.

За секунду я шкодувала зовсім про інші речі, тому що в піску таїлася дошка з цвяхом, повернута вістрям догори.

Я переступила б її, не помітивши. Або наступила б, відчула б, як проколюється підошва, і підняла б ногу. Або вкололася б під час звичайного кроку, проте не перенесла б на неї всю вагу. Але поряд прошелестіла невідома мені змія, і я відстрибнула. Прямо на цвях, не сумнівайтеся. Заради справедливості маю сказати, що завдяки йому я відкопала розбитий вщент ящик, ось тільки це стало поганою втіхою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍