Читати книгу - "Шлях відкривається сам, Ilona Kast"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тож я почала спостерігати за своїми почуттями – не оцінювати їх, не витісняти, а як за внутрішнім термометром мого стану. Коли я злилась – я питала себе: Звідки це? Що в мені залишилось непочутим? Коли сумувала – що щойно пішло з мого життя? А коли була щаслива – що саме викликало це почуття?
Я почала розуміти, що навіть радість може навчити. Що не лише важкі часи дають усвідомлення. А й легкі.
І з часом з’явилося нове бажання. Більше не емоційні гойдалки, не постійні злети й падіння. А спокій. Стабільний ритм серця. Внутрішня рівновага, яка залишається – навіть коли зовні вирує буря.
Бо життя просто відбувається. Воно приносить щось. І щось забирає. Але воно не є ні добрим, ні злим. Воно просто є. Факт. І я вирішую, як з цим бути. Чи дозволити емоціям керувати мною. Чи діяти свідомо, ставити запитання, вчитись — і йти далі. Трішки ясніше, трішки вільніше.
Боляче, коли хтось помирає. Звісно. Але і це частина шляху. Люди приходять, коли для цього настає час. І йдуть, коли час спливає. Не раніше. Не пізніше.
Я більше не вірю, що маю все зрозуміти. Я вірю, що треба навчитись просто бути. Не в минулому, не в «чому?» — а в теперішньому моменті. З тим, що є.
Річка текла далі. Сонце майже сховалося. Я зробила глибокий вдих.
І раптом я нічого не відчувала — окрім спокою.
Мій шлях привів мене до Санта-Марти — міста між океаном і горами, між спекою і тишею. Там я знову зустріла старого шкільного друга з Німеччини. Ми не бачилися багато років, але зв’язок з’явився одразу — ніби часу й не було.
Його родина прийняла мене так, ніби я була їхньою донькою. З теплотою, відкритістю і спокоєм, який допоміг мені одразу відчути себе вдома.
Дні в Санта-Марті були сумішшю всього: велична присутність Сьєрра-Невади, потужна безмежність Карибського моря, мудрість корінних народів, які тут живуть і сприймають життя як частину Землі.
Це був цілющий час — одна з тих фаз, коли не треба багато робити, щоб отримати багато. Коли не шукаєш, а просто знаходиш.
Я знайшла волонтерство глибоко в джунглях, добратися туди можна було лише човном. Спочатку я жила сама в маленькому дерев’яному будиночку — просто, але саме так, як треба. Ніякого зв’язку, ніяких відволікань — лише річка, шелест листя і спів птахів. Я почала дихати повільніше, думати повільніше.
Щоденне життя було простим: готувати, прибирати, дрібний ремонт, спостереження за природою.
Через кілька днів приїхала інша волонтерка. Ми одразу порозумілися. Вона була досвідченою мандрівницею, багато років у дорозі, з тихою присутністю і відкритим серцем. Вранці ми працювали пліч-о-пліч, а ввечері часто лежали в гамаках — годинами розмовляли або просто мовчали.
Це була інша близькість. Глибока й тиха. Без інтернету, без зв’язку зі світом — ніби відокремлені, але в найкращий спосіб.
Спочатку ми обидві мали повагу до річок. Вода була темна, течія — непередбачувана. Але одного дня ми вирішили піти в довгу прогулянку через джунглі.
Минуло кілька годин, поки ми натрапили на окремий будинок. Перед ним стояв чоловік — спокійний, міцний, ніби з іншого часу. Його звали Пантера.
Навколо його дому росли всілякі фрукти: манго, папайї, банани, маракуя. Він щедро поділився з нами всім. Ми запитали його про дорогу назад. Він просто показав на річку.
«Йдіть по річці», — просто сказав він.
Ми переглянулися. Та він не міг це казати серйозно.
«Та чому ж ні. Я й банани в село так ношу. Я з вами піду.»
І ми зайшли в річку. Вода була тепла, подекуди глибока, а в деяких місцях мілка — можна було йти пішки. Нам довелося плисти, триматись за гілки, іноді просто віддаватись течії. Це було дико — і водночас надзвичайно красиво.
Саме під час заходу сонця ми дістались маленької пристані біля нашого волонтерського табору. Повітря було золоте, небо палахкотіло барвами.
З того часу ми часто ходили до Пантери. Щоразу він був там. Жодних дзвінків, жодних домовленостей — і все ж воно завжди збігалося.
Здавалося, ніби саме життя веде наші шляхи.
Після тривалого, насиченого часу ми вирушили далі — разом. Прийшов час нового місця.
Але історії з того джунглівського періоду — вони залишилися глибоко в нас.
Нове місце було приховане між Карибським морем і мангровими заростями. Хвиль не було чути, але їх можна було відчути. Вологий вітер ковзав поміж пальмами, сіль зависала в повітрі. Це було місце, що одночасно здавалося і початком, і кінцем.
Там ми зустріли Терезу.
Вона з’явилася, немов із іншого світу — боса, з м’якою усмішкою та поглядом, гострим, як ніж, але лагідним, як вечірнє світло.
Недовго думаючи, ми зрозуміли: ми троє — одне ціле. Без слів, без планів.
Ми стали командою.
Ритуали стали частиною нашого ритму. У повню ми збиралися біля маленького вогнища, окурювали простір Palo Santo, співали, танцювали босоніж по піску.
Кожен місяць мав своє значення. Кожна ніч — своє послання.
Тереза принесла з собою духовну глибину, що не повчала — а запрошувала.
«Відчуваєш це?» — сказала вона одного разу, коли ми стояли біля води…
«Що ти маєш на увазі?» — спитала я.
«Що тут усе живе. Не лише дерева чи тварини. А й вітер. Простір між речами.»
Я тільки кивнула. Бо саме це я відчувала, але ніколи не змогла б висловити словами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях відкривається сам, Ilona Kast», після закриття браузера.