Читати книгу - "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса"

Глава 2. Де тут вихід?

– То я дійсно померла? – враз захриплим голосом Ірина ледь вичавила з себе слова.

– Та тьфу на тебе! – пирхнув фамільяр. – Померлі лежать, а не хвости відтоптують! Й поцілити в тебе якимось непотребом не намагаються. А воно дійсно їстівне? – примружив він одне око.

– Угу, – похнюплено кивнула дівчина.

– Слухай, – заворкотів кото-сов, обережно наближаючись до неї. – Ти ж не сидітимеш тут весь час, поки й сніг зійде? А оце все добро твоє, – зблиснув він своїми зеленючими очима на пакети, – його ж тягнути доведеться. По снігу… Важко… Давай полегшимо трохи…

До Ірини поступово почало щось доходити й вона, все ще шмигаючи носом, розкрутила банку й підсунула цій дивній істоті. Зрештою, їй потрібен хоч хтось в цьому богом забутому лісі, аби остаточно не збожеволіти. Бо як втече з переляку це – незрозуміло хто – то що вона тоді робитиме?

Кото-сов, ніяково тупцяючи лапками по снігу, наблизився до банки й принюхався:

– Ну, рибкою ж! Рибкою пахне! – облизнувся він.

– Бо ікра рибна, – буркнула, витираючи з щік сльози, дівчина.

– Така здоровецька?! – витріщився на неї кото-сов.

– Риба буває різною, – зітхнула Ірина.

– Який в тебе чудовий світ! – аж пискнув задоволено фамільяр. – Мені терміново треба туди.

– Туди? – втупилась вона в нього, поки він злизував верхній шар ікри. – А я де?!

– В Зоревії, – спокійнісінько видав їй цей кото-сов, чи сово-кіт, смакуючи ікрою на повну.

– Це де? – втрачаючи останню надію на те, що проблема її переміщення кудись – не така вже й завелика.

Фамільяр збентежено роззирнувся довкола:

– Це тут, – дійшовши до цілком логічного висновку видав він й знов припав до ікри.

– А я голову сушу! – вже сердито скинулась дівчина. – Все ж абсолютно зрозуміло! Де тут вихід до мого світу?! Праворуч? Ліворуч?

– А-а-а! Ти про це? – облизуючись, підвів голову кото-сов. – Он там, – кивнув десь їй за спину, – є стежка. Трохи прямо, потім ліворуч, – й знов уткнувся в банку.

– Тобто? – Ірина підвелась нарешті зі снігу й повернулась в той бік, куди їй вказували. – Так просто? Трохи пройти лісом і я вдома?! – ошелешено кліпала вона очима.

– Ну-у-у, – почулось протяжно з банки, звідки фамільяр намагався вицідити язиком останню ікринку, – не зовсім так, але близько до того.

– Там вже нема ікри! – рикнула вона на свого нового знайомця. – Може, нарешті звернеш на мене увагу?

Сумно зітхнувши, кото-сов в останнє лизнув баночку й підвів мордочку до дівчини, дивлячись на неї з обожнюваним виглядом в надії, що, можливо, в її дивних клунках знайдеться ще одна чарівна прозора місткість з не менш чарівною на смак ікрою:

– Вся моя увага до твоїх послуг! – урочисто наголосив він, косячись на найближчий пакет. – Тобі дуже пощастило, що я знаю ту, хто допоможе тобі повернутись у твій світ.

Від почутого брови Ірини скакнули дещо вище, ніж зазвичай:

– І часто до вас… людей заносить?

– Та як утне… утнуть… хтось з них, – трохи спіткнувся на словах фамільяр, – що-небудь, так і заносить… під усякий непотріб, – під кінець буркнув він вже ледве чутно.

– Куди заносить? – перепитала вона, не розчувши.

– В Зоревій заносить, – гучно уточнив кото-сов. – В Зоревій! А мені… нам – повертай вас додому. Ходім вже, – потрусив він вперед.

Ірина розпачливо глянула на пакети. Першою думкою було залишити їх у лісі. Але друга думка засигналила червоною лампочкою, натякаючи досить непрозоро на те, що невідомо, чи буде тут їжа.

– Може, допоможеш? – кинула вслід своєму провідникові.

Той озирнувся, ошелешено блимаючи своїми очиськами:

– А в мене рук нема, – мотильнув він хвостом та, помітивши, як вона придивляється до його мордочки, позадкував: – Що?! В зубах нести?! Навіть не сподівайся! Я – фамільяр в десятому поколінні, а не в’ючна тваринка!

– Гаразд! – сердито пирхнула дівчина. – Буду тягти з останніх сил.

Крекчучи, вона підхопила пакети й, через раз падаючи в сніг, почвалала за фамільяром, ледве переставляючи ноги в цих кучугурах. Дивлячись на цю мальовничу демонстрацію, кото-сов розумів, що так вони й до ночі не дійдуть, куди їм треба. Скорчивши нещасну мордочку, він буркнув дівчині:

– Шарф знімай!

– Навіщо? – заклякла та від несподіванки.

– Клунки зв’яжеш, на мене почепиш, – ледь не сльозливим голоском перераховував він послідовність дій, – і потягну я це все сам… Все ж швидше буде.

Про наявність в нього магії, котра зробить ті клунки майже невагомими, згадувати він не став, мудро розсудивши, що так, гляди, й вона йому на шию сяде, а йому цілком вистачає й однієї, котра хоч і фігурально, а сидить на ній вже який рік!

Ірина окинула свого знайомця критичним поглядом: він був розміром з середнього мейн-куна. Але, чи означало це, що він здатен безболісно для себе тягнути її пакети, вона певною не була.

– А ти точно зможеш їх понести?

– Будеш ставити багато питань – тягтимеш сама! – відкарбував він.

Остання ремарка неабияк надихнула дівчину, й вона швидким рухом стягнула з шиї шарф, зв’язала ним пакети й почепила цю ношу на шию фамільяра. Вчергове важко зітхнувши, той потрусив досить утоптаною стежиною, на котру вони, як виявилось, вийшли. Ірина тільки й встигала бігти за ним підтюпцем, остерігаючись посковзнутись, та дивувалась як легко він тягне ті клунки. Поки не придивилась й зрозуміла, що пакети навіть снігу не торкаються, дивним чином зависаючи над ним у парі сантиметрів.

Про всяк випадок, дівчина все ж вщипнула себе за руку, та картинка довкола неї не змінилась ні на краплину. Тепер вже вона важко зітхнула. подумки привітавши себе чи то з божевіллям – раптовим, чи з попаданством – теж не менш раптовим, про котре так мальовниче пишуть у фентезі.

Хвилин за двадцять вони вийшли до невеличкої галявини, посеред якої стояв милий дерев’яний будиночок. Кото-сов, не зупиняючись, пострибав сходинками на ґанок, й перед ним миттю прочинились двері. Озирнувшись на дівчину, він мотнув головою:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍