Читати книгу - "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса"

Глава 3. Розрахунки підкачали

– Тобто, не знайшов? – втупилась руда у фамільяра. – Вони мали опинитись поруч! – потім знов перевела погляд на гостю, наче тільки усвідомила її присутність. – А це хто? Заблукала?

– О-о-о! Як заблукала! – знущальним тоном протягнув кото-сов, проходячи до вітальні. – Так ще треба вміти заблукати! – скинувши з себе клунки під ноги хазяйки, озирнувся на Ірину: – Ну? Чого застигла? Заходь.

– А це що? – руда втупилась у пакети.

– Це моє, – зітхнула Ірина. – Може, ви нарешті поясните: де я? І що відбувається?

– Де? – блимнула на неї хазяйка дому. – У Синьовирському лісі. А що… відбувається? – трохи ошелешеним тоном повторила вона й озирнулась на фамільяра: – А що відбувається, Хрумчику?

Кото-сов, встигши блаженно розтягнутись на великому шкіряному дивані, неохоче розплющив одне око, позіхнув й муркнув насмішкуватим тоном:

– Що відбувається, що відбувається… А те! – підвів він морду й сердито пирхнув. – Одна пришелепкувата відьма припустилась помилки у своїх розрахунках, в результаті чого одного противного мага занесло десь…, – фамільяр почухав лапкою за вушком, – а не знаю я де це! І закинуло його у якусь галасливу залізяку на колесах, котра у свою чергу ледь не розчавила іншу пришелепкувату…, – кото-сов окинув поглядом Ірину й продовжив: – Ну, на відьму вона якось не тягне… Й довелось мені нещасному й досі неприкаяному вихоплювати з-під коліс того страхіття ось це нещастя, котре хоч і було перелякане, а клунки свої не кинуло. Котрі я ще й тягнув, – він зітхнув. – Маю підозру, що там багато цінних речей.

Дослухавши до кінця переказ такої цікавої історії, Ірина, зі зловісно виблискуючими очима, підскочила до фамільяра, ледь не штурнувши по дорозі руду дівчину:

– Це зараз про кого історія була? – нависнула вона над недавнім знайомцем. – Якось підозріло змахує на мою, – розвернулась вже й до дівчини. – Мені хоч хтось щось пояснить?! – її голос забринів погрозливими нотками.

– Е-е-е, – очі рудої підозріло бігали, – мабуть, якась помилка сталась, – вона обійшла свою неочікувану гостю й теж втупилась у фамільяра: – Що ти хочеш сказати?

– Що вона не з Зоревія, – хмикнув той і знов зронив свою мордочку на лапки.

– Та бути цього не може! – аж скрикнула дівчина. – Я ж все порахувала!

Зрозумівши, що швидкої відповіді їй не дочекатись, Ірина сердито скинула з дивана хвоста свого нахабного провожатого й впала поруч з ним, проігнорувавши його невдоволений фирк. Закинувши ногу на ногу, вона почала пропікати поглядом руду хазяйку дому:

– Чому в мене враження, що мої проблеми мають свої витоки саме тут? – дівчина так тицьнула пальцем у диван, що всім здалось – вона в ньому й дірку продірявить, але обшивка витримала.

Хазяйка дома відступила на пару кроків від розлюченої гості й смикнула за вухо фамільяра, котрому єдиному, здавалось, було начхати на проблему й він спокійнісінько збирався поспати, попри будь-який галас.

– Ти певен, що це вона? – блимнула на кото-сова своїми смарагдовими очима руда.

– Абсолютно! – зівнув той. – Мене винесло до неї.

– Ти – неприкаяний! – нагадала вона йому про статус.

– А все через тебе! – ображено пхикнув кото-сов. – Якби хтось не завалив іспит по взаємодії з фамільяром – я б вже був ним офіційно! А через тебе мушу збирати свою магію по крупиночках зі всього лісу, замість того, щоб отримувати її у Центральній фамільярні!

– Так от я про те, – руда пропустила повз вуха всі його образи, – може, ти щось не те відчув?

– Та до чого тут – відчув?! – скинувся фамільяр, забувши вже й про сон. – Мене винесло до неї! Як і його! Бо в тому тарахтливому страховидлі був точно він! Я його бачив! Як от тебе! – тицьнув у неї лапкою.

– Він мене вб’є, – проскімлила дівчина.

– Угу, – кивнув мордочкою кото-сов. – І мене заразом, щоб вже не мучився. Сам напросюсь.

– Ви вже все між собою вирішили? – вклинилась у розмову Ірина. – Може, тепер й мені щось розповісте? В мене вдома киценя негодоване, між іншим! – гримнула вона.

Фамільяр співчутливо покосився на неї:

– Ні, ну, киценя – то святе. Хоча б заради нього всіх не вб’ють – хоч когось залишать, аби погодували нещасне.

– Твоїми вушками, – буркнула руда.

– Вушка мої пухнастенькі! – вискнув фамільяр. – Який з них наїдок?!

– На десерт підуть, – потираючи перенісся, пробурмотіла дівчина.

– Хіба що з твоїм язиком за компанію, – ледь не прошипів кото-сов.

– Я сама вас на десерт згодую! – гарикнула Ірина. – Виразно й доступно: де я і що зі мною?!

Руда почухала потилицю й винно усміхнулась:

– Вітаю в Зоревії!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍