Читати книгу - "Фамільяр неприкаяний, Лара Роса"

Глава 4. Кара небесна

– Ти знущаєшся?! – знервовано заграла жовнами Ірина. – Про ваш Зоревій я вже чула, але це ні на краплю не прояснило мені – де я?! – гримнула вона під кінець. 

– Я ж кажу, – сонно зівнув Хрумчик, – не з нашого вона світу. Я такого неприємного ще не бачив. 

– От з цим я сперечатись точно не буду, – раптом погодилась з ним дівчина. – Тільки це не означає, що я зараз від щастя розчулюсь, розплачусь й випишу вам подяку за мою зруйновану нервову систему. 

– А так добре почала, – зі смутком всесвітнього рівня зітхнув фамільяр. 

За дверима будинку раптом щось гупнуло, а у вікні ще й зблиснуло. Руда дівчина миттю знітилась, втягуючи голову в плечі, а кото-сов в один стрибок злетів з дивана, й зі словами: 

– А швидко він вирахував нас! Я ж бо сподівався, що мене він не помітив, – розчинився у повітрі. 

– Відчиняй! – хтось  грюкнув у двері, гримнувши розлюченим голосом.

– О-йой! – пискнула руда, миттю збліднувши. – Мені – кінець.

– А мені? – втупилась в неї Ірина.

– А тобі має пощастити, – натягнувши штучну посмішку видала та й рвонула сходами на другий поверх, щезнувши з-перед очей в один їхній кліп.

Двері з гуркотом розчахнулись й до вітальні влетів чоловік. Злякано задкуючи від нього, Ірина все ж встигла роздивитись незнайомця й відмітити, що якби не розлючений блиск яскраво-блакитних очей, то він цілком був у її смаку: високий, плечистий, років до тридцяти молодик з вихрастим світлим волоссям, що ледь саме не електризувалось від тієї ж люті, що сточував його погляд.

– Де вони?! – гарикнув так, що дівчина від переляку сахнулась, зіткнулась з диваном й впала на нього.

– Х-хто? – аж заїкнулась вона.

– Руда зараза і її кудлатий подільник! – роззирався довкола незнайомець.

– А ви хто? – Ірина потроху намагалась оговтатись.

– Кара небесна! – рикнув чоловік. – Світанка! Сонечко! – зловтішно ошкірився він, голосно вигукуючи чиєсь ім’я. – Не змушуй мене бігати сходами! Ти ж все одно з будинку не вийдеш – вікна я заблокував!

– Слухайте! – спробувала й собі гримнути дівчина. – А давайте вони спочатку повернуть мене туди, звідки взяли, а потім – бігайте, ловіть одне одного, вбивайте – лиш без мене.

Незнайомець на мить завмер. Потім наблизився до дівчини й, нависнувши, прискіпливо втупився в її обличчя:

– Ви?! – раптом видав він.

Перелякано підскочивши з дивана, Ірина відбігла й собі до сходів:

– Я вас знати – не знаю, й взнавати не хочу!

– Це ж вас ледь не задавило тим гуркотливим одороблом на колесах? – схоже, повністю проігнорував її слова чоловік, наближаючись.

– Те одоробло називається машина, між іншим, – виправила вона, поступово усвідомлюючи, що в цьому світі з високими технологіями явно не товаришують.

– Смердюче залізо! – пирхнув незнайомець, все ж зупинившись за пару кроків від неї. – Воно хоч не встигло вам зашкодити?

Ірина недовірливо покосилась на цього типа: якби її хотіли прибити, то навряд переймались би станом її здоров’я… якщо тільки на органи розібрати не хочуть.

– Вашими молитвами, – скривилась вона їдуче.

– Ну, якби моїми – то цього взагалі не сталося б, – відповів він у тон їй і задер голову, видивляючись щось на другому поверсі: – Світано! Сестричко! Я ж все одно до тебе дістанусь! Краще сама виходь! – його голос поступово змінювався від єлейно-медового до зловісно-погрожувального.

– Світанчику, братику, – єхидно пискнуло зверху з-за поручнів, – я ж не винна, що в нашому Зоревії немає тобі пари. На твій противнючий характер – тільки в такому світі й знайшлась.

– Ах, ти ж, зараза дрібна! – ледь не збивши з ніг Ірину, чоловік рвонув сходами нагору. – Йди сюди, гадюччя!

Верескнувши, та зістрибнула вниз, репетуючи:

– Я татові з мамою все розповім: це ж ти їх гадами зараз обізвав!

Її брат перемахнув поручні слідом за нею, але руде дівчисько забігло за спину Ірини й, прикриваючись нею, торохтіло вже звідти:

– Ну, ти подивись, подивись! Вона ж якраз тобі підходить – така ж галаслива! – судячи зі звуку, що почувся, це чудовисько ще і язика показало.

– А хто тебе просив?! – рикнув чоловік, намагаючись дотягнутись рукою до сестри.

– Якби ти не погрожував мені двійку за практичну роботу вліпити – я б і не робила цього! – смикнула вона Ірину, прикриваючись нею. – А це, між іншим, дуже складний ритуал – його на останньому курсі вивчають! Сам знаєш! А я змогла!

– Ти її ледь не вбила! – гарикнув брат.

– Де?! – зухвало пирхнула та. – Глянь: руки-ноги-голова – все на місці! Я все контролювала.

– В тебе було завдання – вивести універсальну формулу нищення пилу!

– Примітив! – обурилась дівчина.

– А ти з першого курсу вже в академіки вирішила записатись?! – чоловік на якусь мить завмер, приміряючись – з якого б боку встигнути вхопити те руде створіння.

– Це ти в нас – скромняжка! – не вгамовувалась дівчина. – А я…

– Замовкніть! – зненацька різонуло їхній слух. – Обидва! – Ірина вже ледве стримувала власну лють. – Якщо ви в найближчі пів години не повернете мене туди звідки взяли…, – вона раптом осіклась, згадавши обставини свого зникнення. – Ні, трохи лівіше від того місця – метра на три. То я вам такі іспити влаштую, що жоден академік їх потім не розгребе, – дівчина окинула розлюченим поглядом обох. – Я доступно роз’яснила?

– В неї киценя вдома голодне, – тоненьким голосочком додала руда, визираючи з-за спини.

– Голодне! – рикнула на неї Ірина й додала: – І формулу мені, як компенсацію за зруйновану психіку.

– Яку формулу? – нервово кліпнув чоловік.

– Нищення пилу! – рішуче наголосила вона.

Брови незнайомця поповзли не менш рішуче з наміром стрибнути явно вище своїх природних можливостей:

– Трійка, – кинув він раптом, глянувши на сестру.

– Яка трійка? – розгублено виповзла вона з-за спини жертви свого експерименту.

– За іспит.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍