Читати книгу - "В переговори не вступати, Очерет"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Вудки змотувати треба, - голос Трипалого від хвилювання став хрипким.
– Куди? Вони верхи, ми коней на стайні залишили. Та й ворота вони вже, мабуть, зачинили. Ні... - чаклун кинув швидкий погляд на будівлю, що височіла поруч - єдиний багатоповерховий будинок в місті. - Ми зробимо дещо інше. За мною!
***
- Ну що ж, шановне панство, - бургомістр Брум щільніше запахнув накидку, поправив символ влади, що спочивав на його неосяжному животі, - медальйон з імперським гербом на золотому ланцюгу - і присунув стос пергаментних листів, списаних уздовж і поперек розрахунками та поясненнями. - Оголошую наші сьогоднішні збори відкритими.
Члени міської ради, в тому числі і леді Маріса, що займала, крім посади голови ради не такий офіційний, але не менш важливий пост коханки бургомістра, підібралися і спрямували свої улесливі погляди на міського голову.
- Отже, першим питанням на порядку денному є… що це? Що за гамір? - Брум невдоволено зиркнув на двері, що охоронялися двома вартовими.
З першого поверху долинув якийсь гуркіт, потім тупіт ніг, що швидко підіймалися по сходах... Вартові біля дверей обернулися і потягли з піхов мечі. Пролунав вибух, двері злетіли з петель, а потім обидва воїни впали, отримавши по арбалетному болту - один у горло, інший у перенісся. До зали засідань швидким кроком увійшли п'ятеро озброєних людей, їх очолював невисокий, з різко окресленими рисами обличчя суб'єкт, одягнений у сірий плащ із капюшоном.
- Дозвольте... - Брум, починаючи бліднути, спробував підвестися з крісла. – Що тут відбувається?
Договорити йому не дали.
***
Тишу березового гаю порушував лише спів птахів, стрекотіння цвіркунів і ледь помітний шелест листя. Тут поки що не ступала нога людини... Ну, майже не ступала. Якщо не брати до уваги того, хто, сівши на траві і заплющивши очі, медитував на затишній лісовій галявині.
Чоловік був високий, стрункий, світловолосий і одягнений в тонку лляну сорочку і такі ж штани. Акуратно складена шкіряна жилетка лежала поряд. Вже неодноразово члени міськради та голова губернського відділення Гільдії з явним невдоволенням натякали, що негоже чарівнику на службі корони з'являтися на збори одягненим не за формою, без традиційних мантії та гострого капелюха. Але Любомиру Безпам'ятному були чужі будь-які умовності і традиції, тому одягався він як заманеться, не перестаючи діяти начальству на нерви. З цієї ж причини і медитацією він займався у віддаленому від міста гайку, а не у спеціально відведеному для цього приміщенні. Втім, причина була не лише у цьому.
Коли юного і сповненого рішучості підкорити вершини чарівного мистецтва випускника Школи Чар відправили тягнути рутинну лямку міського мага в забуте всіма богами та демонами Троєпілля, молодого чарівника здолала туга. Він-то в мріях уявляв себе великим майстром магії, переможцем демонів і чаклунів, повелителем стихій... ну або, на крайній випадок, великим дослідником, творцем нових заклинань. Тим більше, що здібності в нього і справді були визначними, як для новачка. Реальність виявилася куди прозаїчнішою: кращі місця - при дворах великих і малих правителів, у різних столичних конторах і в Майстерні Таїнств (відділення Гільдії, що займається дослідженнями) отримували синки і дочки всіляких князів, баронів і герцогів (таких була, до речі, більшість серед учнів Школи). А сироту з притулку, для якого навчання стало можливим лише завдяки указу Імператора про відбір і навчання дітей, що володіють Даром, з простолюду, заслали куди подалі та й забули про нього. А стати вільним магом і займатися тим, що йому до душі, Любомир поки що не міг: підписаний під час вступу до Школи контракт вимагав певного терміну на службі Імперії після закінчення строку навчання.
Була й інша причина для Любомирового смутку: нудьгував він за стольним градом, за веселими й безшабашними роками свого студенства, за товаришами, з якими, бувало, відколювали такі номери, що у декана Стронціо вже не залишалося місця на голові, де могли б з'являтися нові сиві волосини, за закутаними в ельфійський шовк столичними спокусницями, які часом обдаровували недвозначними поглядами юного чарівника...
Але і з рутиною, і з нудьгою і одноманітністю, що панували в провінції, Любомир з часом змирився - зрештою, не так вже й погано склалося життя. Тим більше, що була в нього ще одна пристрасть, яка була доступна йому всюди: пізнання нових граней чародійства. У скриньці, привезеній разом із нехитрими пожитками, чекали свого часу кілька куплених на останні заощадження гримуарів і важкий стос пергаментних аркушів - виписки зі старовинних книг з магії, до яких бібліотекар Кубікус допустив спраглого до знань студіозуса.
Але й тут на новоспеченого мага чекала проблема: вільного часу в нього було обмаль, його ледве вистачало для відпочинку та медитації. Справа в тому, що городяни, раді тому, що у них нарешті з'явився знаючий толк у своїй справі чародій, зверталися до нього з приводу і без приводу, часто з проханнями, які в його компетенцію ніяким чином не входили: кішку зниклу віднайти, зятя від срачки зцілити, порчу зняти, порчу навести (ага, й таке траплялось), милого приворожити... Любомир намагався допомогти тим, у кого справа була справді серйозна, від інших, як міг, відбрикувався. І будь-якої зручної хвилини намагався втекти сюди, в гай, щоразу по-різному пояснюючи свої відлучки. Прогулятися захотілося, свіжого лісового повітря вдихнути... та й взагалі. У магів свої чудасії. Запитань ніхто не ставив. Головне - роботу свою чарівник виконує, хоч і чудить часом (замок заклинили просили відкрити, а не збивати його Повітряним Кулаком разом з дверима, а кішку, що засіла на дереві, - акуратно зняти, а не гілку під нею Крижаним Клинком рубати), а чим у вільний час займається - то не наша справа. Наша справа маленька...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В переговори не вступати, Очерет», після закриття браузера.