Читати книгу - "В переговори не вступати, Очерет"

 

Тонкі (тонкі навіть для мага, більш властиві музикантові чи придворній дамі) пальці сплелися в соматичному жесті-ключі. Губи, ледве рухаючись, прошепотіли вербальну формулу заклинання. Повітря згустилося, дихнуло жаром, і в центрі галявини повисла в повітрі сфера яскравого полум'я, сліпуча й сяюча. Справжнє маленьке сонце, що жадібно викидає в різні боки крихітні протуберанці.

 

Плазмова Куля - потужне бойове закляття. Застосовувати його рекомендується лише досвідченим магам-бойовикам під час воєнних дій. І ні в якому разі не в населених пунктах - надто вже велика його руйнівна сила. Строго кажучи, на факультеті загальної прикладної магії, де навчався Любомир, подібних заклинань взагалі не вивчали. Але будь-кому, хто вирішив стати на тернистий шлях навчання чаклунству, властиво час від часу виходити за визначені наставниками рамки...

 

Любомир розтяг губи в задоволеній усмішці і легким помахом руки розвіяв заклинання. Цього разу вийшло – з першого разу, без жодної помилки.

 

Продовжити тренування йому завадив стукіт копит, що швидко наближався, і супроводжуючі його крики: “Ваша Могутносте! Пане маг!”. Чарівник ледве встиг розвіяти захисне кільце навколо галявини - молодий вартовий на змиленому коні ледь не перетнув магічне коло, що мало б для нього неприємні наслідки.

 

 - Пане маг! Там... там... - воїн тяжко й уривчасто дихав, йому було важко говорити. - Лиходії! Розбійники! У місті!

 - Розбійники? – перепитав Любомир. Він був здивований: гарнізон Троєпілля хоч і був невеликий, але все ж таки міг дати відсіч будь-якій банді.

 - Так... розбійники. Чарівник із ними якийсь! Вони в ратуші замкнулися, всю раду і пана Брума взяли в полон! Вбити їх погрожують!

 - Ашган знає, що діється... - простяг маг. - Гаразд, поїхали - він свиснув, прикликаючи свого коня.

 

***

 

Вартові (прибуло підкріплення, і їх уже було близько трьох десятків), розігнавши торгових людей і роззяв, узяли в кільце складену із сірого каменю будівлю ратуші. Частина з них опустилася на коліно і припала до прикладів арбалетів, наставивши їх на вікна другого поверху. Троє солдатів спішно встановлювали на виїзді з головної вулиці невелику фортечну балісту.

 

Капітан Кефрон командував міською вартою Троєпілля вже десять років. Рівно з того дня, як його, старого воїна, тяжко пораненого при відбитті набігу степовиків, відправили нести службу в цей куточок тиші замість прикордонного форту на сході. Він багато чого побачив, був, як то кажуть, тертим вояком, але зараз він був у повній розгубленості. І річ зовсім не в тому, що за роки спокійного життя старий служака розслабився чи забув, як треба воювати: у ситуації, в якій він зараз виявився, всі його навички та весь бойовий досвід були безсилі допомогти.

 

Кефрон взагалі не любив чарівників - виняток становив лише Любомир, несхожий на всю цю пихату братію в чаклунських плащах і спілкувався, як з рівними, і з солдатами, і з жителями міста. До нього капітан відчував часом майже дружні почуття. Свій хлопець... Дарма що хлипкуватий та на дівку обличчям схожий. То ж пусте, головне, щоб людина хороша була. Але якщо не брати до уваги спілкування з міським магом, то старий воїн намагався триматися подалі від чарівників та їхніх чародійських справ. І тут раптом таке западло...

 

Ще дві людини стояли поруч із капітаном. Знахарка Зоряна була єдиною в місті, окрім Любомира, хто хоч щось тямив у чаклунстві. Зараз вона відпоювала якимось відваром блідого, як смерть, кволого чоловічка в чорному сюртуку та накидці, скріпленій позолоченою фібулою з міським гербом.

 

Побачивши наприкінці вулиці двох вершників, Кефрон полегшено зітхнув. Може, хоч чародій порадить, що тут робити.

 

Вершники зупинилися, піднявши хмару пилюки. Любомир легко, немов пір'їнка, вистрибнув із сідла і став перед капітаном, випередивши свого супутника, який збирався доповісти командиру, що він, мовляв, привів того, за ким посилали.

 

 - Здоров'я, Кефрон. Ну, що у вас тут сталося?

 - У залі нарад засіли, іроди, - похмурий, як хмара, капітан вказав на два найбільші вікна на другому поверсі ратуші. - Це той самий чарівник-відступник, за якого нагорода обіцяна. Як його там? Аркан... Аркран. І четверо спільників його.

 - Стривайте, як вони в місто потрапили? – здивувався Любомир.

 — Та ось ці два дурбецала прошляпили, — десятник Добриня і ще один вартовий, імені якого Любомир не знав, винувато опустили очі. – Вони нині на воротах варту несли. Тепер вік в мене будуть сортири драїти... — капітан понизив голос і додав: — Якщо живі залишаться.

 - То в чому проблема? Зважаючи на те, що я чув, Аркран цей - чарівник дуже слабенький. Взяли б ратушу штурмом, та й по всьому.

 - Ага, зараз... Вже пробували. Відразу, коли вони в ратушу рвонули, ми спішились - і за ними. Та тільки вони нас нагорі вже чекали... Сходи нагору одні, не розвернутися. Брана та Добромира одразу з арбалетів поклали. А потім цей... чарівник їхній якоюсь гидотою в нас кинув, вона шкіру роз'їдає. Он, трьом хлопцям обличчя спалило начисто... - три стражники, голови яких були повністю замотані в ганчір'я, лежали віддалік. – А потім вони одного з полонених випустили. Ось, радника Герша, — кволий чоловічок підійшов ближче. - І він мені передав його, Аркрана цього, слова: якщо ми в будинок ще раз поткнемося, вони почнуть полонених вбивати. І зажадали, щоб ми їм коней і тижневий запас їжі дали і дозволили піти з міста. Тож вибач, чародію, але я туди нахрапом не полізу... Коли вони всю раду з градоначальником разом вколошкають, губернатор мене по голівці не погладить. Тебе, до речі, також.

 

Капітан помовчав кілька секунд і додав:

 

 - Та й хлопців губити нема бажання. Це я вогонь та воду на кордоні встиг пройти, а вони що? Оболтуси, і меча в руках толком не тримали. А там четверо головорізів, яким втрачати нічого... І Аркран цей. У ратуші, до речі, ще четверо вартових було, теж згинули... Ти вже придумай, чарівнику, як нам бути.