Читати книгу - "В переговори не вступати, Очерет"

 - А як не приведуть?

 - Почнемо різати горлянки, і приведуть. Мовчати! - крики жаху миттю стихли.

 - Слухай, володарю, - видав ідею Беззубий. - Шого б тобі не принештии кого-небудь з цих швинтушів в жертву і не штворити щось таке... Шоб цим, на площі, одражу погано стало.

 

Аркран замислився. Якщо зараз просто так, не на виконання загрози, убити когось із бранців, у решти може знести дах. Вдаряться в паніку, спробують утекти... Якщо стражники в цей момент вирішать знову брати ратушу штурмом, справа скінчиться дуже сумно. Для Аркрана та його супутників. Хоча на супутників йому за великим рахунком було начхати, самому б вибратися.

 

З іншого боку, якщо встигнути провести ритуал... Тоді в його руках виявиться достатня сила, щоб вломити знатних бамбулєй троєпольській варті. А там під шумок можна буде й втекти... Хоча жертви надто вже невідповідні. Старуваті... Та й незайманих серед них не спостерігається. Ось ця, розмальована і одягнена в червону сукню, більше відповідну “жриці кохання”, ніж міській чиновниці, вже точно на діву не тягне.

 

Але ухвалити рішення чаклун так і не встиг. Вперше за сьогодні подав голос Молчун:

 

 - Володарю, вони щось каламутять. Мотузки якісь приволокли, з гаками... Мабуть, знову штурмувати полізуть!

 - Може, шарахнути по них чим? - Запропонував Трипалий.

 

Аркран заперечливо мотнув головою.

 

 - Шарахнем – у мене мани не залишиться, а у вас болтів. Тоді нас візьмуть голіруч. Про всяк випадок приготуйтеся... Мовчун, стеж за цими клоунами на площі. Трипалий, до дверей. Ви двоє – не спускайте очей із бранців. Якщо що, першими валите цього борова із золотим ланцюгом та його підстилку.

 

***

 

 - Так... Ти встань сюди... Повернися ось так... Кидатимеш сюди. Ти! Стань сюди. Нахилися... Ще... Он туди кидаєш, напівсили. Зрозумів?

 

Архітектор Горацій - ефемерний сивий дідок, що стискав в руках стос суцільно змальованих схемами та розрахунками аркушів пергаменту - сухо покашлюючи, здивовано спостерігав за тим, як Любомир інструктує вартових. Його підтримували під лікті радник Герш та знахарка Зоряна, для яких це дійство теж було дуже цікавим.

 

 - Готово, - маг відійшов убік. - Починайте розкручувати. Кефроне! Стеж за мною. Коли я мигну лівим оком - командуй, нехай кидають.

 

Семеро солдатів почали розкручувати мотузки з важкими штурмовими гаками, пальці Любомира заворушилися, сплітаючи чаклунські знаки, а губи зашепотіли:

 

 – Tempus et spatium! Invocamus te! Subesse meum! Aperire ostium! [1]

 

Вимовляючи останнє слово, чародій змигнув лівим оком.

 

 - Кидай! - гаркнув Кефрон.

 

***

 

Повітря в залі затріщало. Рамка, що світилася, розкрилася буквально за крок від того місця, де сиділи бранці.

 

 - Теле... - здивовано вигукнув Трипалий.

 

З переходу, що відкрився, вилетіли мотузки з важкими гаками. Кинуті на подив точно, вони обмоталися навколо тіл приголомшених членів ради і різким ривком витягли їх у сяюче вікно. Врятовані таким незвичайним чином бранці встигли тільки скрикнути від болю: одягнені вони були аж ніяк не в обладунки, і гаки, навіть будучи обмотаними мішковиною і кількома шарами щільного пергаменту, все-таки встромилися в тіло. А леді Маріса не верещала, а заволала так, що у всіх присутніх заклало вуха. Тому що вістря гака вп'ялося їй якраз нижче спини.

 

Втім, її крик відразу ж стих: вікно переходу зхлопнулося, щойно тіла бранців зникли в ньому. Запізно випущений Бельмастим болт прошив повітря і збив мідний канделябр, що висів на стіні.

 

 - … порт, - завершив свій вигук приголомшений Трипалий.

 - Шоб я ждох, - прошамкав Беззубий.

 

Аркран, відчувши недобре, почав плести захисне заклинання... Але не встиг. У вікна зали, перетворюючи все всередині на бурхливе пекло, один за одним вдарили дві Плазмові Кулі. Після секундного роздуму Любомир відправив у політ ще одну сліпучу сферу.

 

Настала німа сцена, тишу якої порушував лише рев полум'я, що рвалося з вікон ратуші. Навіть радники, яким солдати допомагали витягнути гаки з тіл, перестали сквернословити (а рани їх були хоч і несерйозними, але дуже болючими). А блідий, як вибілена кістка, Кефрон і зовсім втратив онімів.

 

Дивлячись на пожежу, що бушувала в будівлі, вартовий прикинув, що, якщо навіть почати гасити її негайно, другий поверх вже все одно не врятувати. А там документи, Брумові регалії, ключі від міста... Добре хоч скарбницю нещодавно до підвалу перенесли. Уява жваво намалювала Кефрону, як градоначальник вграє його за те, що припустив таке. Заодно радники йому всиплють бамбулєй за те, як їх витягли з дому (так, задум Любомировий, але гаки кидали його, Кефрона, солдати). А вже ця високородна стерва Маріса за влаштовану їй, навмисне чи мимоволі, ганьбу так і зовсім з гноєм його змішає. Потім приїде посланник губернатора, вставить дрючка бургомістру, а потім вони разом вставлять Кефрону такого ж дрючка, але побільше. Любомиру-то що? З нього як з гусака вода. Пальчиком пригрозять за неправомірне застосування бойової магії, у гіршому випадку - пошлють ще в якусь діру, таку саму, як Троєпілля, тільки подалі. Імператор добрими чаклунами не розкидається... А його, Кефрона, запросто можуть у звичайні вартові розжалувати. А то й зовсім із служби турнути. І це за два роки до заслуженої пенсії!

 

 - Ти... - як тільки капітан троєпольської варти знову відзнайшов дар мови, він, стиснувши кулаки, повернувся до Любомира. - Ти, гнида чародійська... - всі приятельські почуття, що в нього були до мага, ніби вітром здуло. - Ти що ж це твориш, скотиняка ти така?!

 – А я що? - розвів той руками. – Я нічого. Та не хвилюйся, Кефрон... Все згідно статуту.