Читати книгу - "Ліка та Поліна, Moon Grey"

-  Але в тебе талант! – Поліна не здавалась.- Іноді ти мені здаєшся "притрушеною". Ти ж нормальна, але якась відлюдькувата. Розкрий свій секрет і техніку.  

-  Я нічого не знаю з технік. Мені просто вдається зробити щось один чи кілька разів. Я пробую те, що почула, побачила. – Ліка могла б сказати слова кутюр’є, але ж вона не Леона. Вона не має тієї ментальної ваги ні для себе, ні для Поліни. Тому її слова прозвучать порожнім звуком, як вихваляння. Ліка зітхнула. Її очі стали майже коричневого відтінку, наче пожовкла зелень в мороз:

-  Ок, ок. Я не чіплятимусь. – Поліна втратила інтерес до допиту.

-  Та ні. Я не проти спілкування. Повір, я б сказала. Одне, що можу тобі відповісти, це те, що я намагаюсь побачити підкірку. Те, що лежить під поверхнею. Щоб поєднувати те, що не поєднується. Тому я й прийшла вчитись в цих викладачів.

Очі Поліни враз набули зеленого яскравого кольору, наче смарагд на сонці. Вона нахилилась до обличчя Ліки і прошепотіла:

-  Ага. Вони дуже дивні. Вони точно дружать з підсвідомим більше ніж з реальним світом. Іноді я думаю, що вони «ку-ку».

Дівчина враз змінила колір очей і, майже без емоцій, завершила речення:

-  Ти знайшла те, що хотіла. Тобі цікаво. А я тут для «палітурки». – Зітхнула Поліна. – Мені тут геть не цікаво. Але тут престижно. Та поглянь, навколо мільйони таких нас – майбутніх кутюр’є. Он, - вона манірно махнула рукою на портрети в рамках, - пишаються на дошці. Дип-лом-ни-ки.

-  Не всим бути королевами чи королями. – Засміялась Ліка. – Варто йти за покликом серця.

-  Але гроші ніхто не відміняв.

-  Так. Але, що б тобі було цікаво? Чому б ти хотіла навчитись? Думаю, що це може стати  заробітним.

-  Я? – Поліна аж хрокнула сміхом, - це жарт? Я мрію мати купу бабла і нічого не робити. Та гроші не падають.

Ліка чекала, що зараз знову спалахнуть смарагди і аж затримала подих та ледь чутно сказала:

-  Чому? Якщо попрацювати кілька років на себе, то потім можна …

-  Ні. Я хочу одразу.- Різко перебила її подруга.

-  …..Можна знайти "донорів" на проєкт… -Вставила Ліка.

-  Я не хочу проєкти робити. Я просто хочу витрачати гроші. На себе.

-  Я не розумію. Поясни.

Поліна надула щоки, почервоніла, як варений рак, а її очі стали отруйного зеленавого кольору:

-  Я ж пояснила.

-  Вибач, я почула тільки загал. Вкладатимеш в себе. Але що ти робитимеш щодня?

-  Як що? Витрачатиму гроші. Ти чудна.

Ліка дивилась на подругу і в неї кричало всередині: «Повір, це швидко набридає, коли закрита потреба в цьому. Воно виникає тільки періодично, по черзі».

-  Ти знову щось приховуєш? Кажи вже. Я не ображусь. – Поліна примружила хитро, як лисиця, очі.

Так відбувалось завжди і саме отакі очі Ліка завжди бачила в подруги. Та сьогодні щось змінилось. Що? Її мозок напружено працював, розум сепарував десь там на підсвідомості кожен день їхньої дружби і шукав особливості повторень, які виникали сьогодні. А вголос Ліка сказала:

-  Ні. Це очевидні речі. Є певний алгоритм. Коли набридає одне, починається потреба в іншому. Якщо змінюються зовнішні обставини, відбувається корекція потреб і одна виходить в пріоритет якраз коли відбувається зміна ззовні. Якщо відсутній досвід, пробування, тоді  це шокує. Так батьки, виконуючи завдання замість дітей не дають прожити власний досвід і коли дитина "не вміє", бо не спробувала навіть, щоб зрозуміти що воно таке, то така дитина відчуває "сором". А там ще купа моралі...

-  А ти і спосіб знаєш, як це передбачити?- Поліна скривилась від лекції.

-  Знаю.

Поліна не очікувала цієї відповіді. Вона дивилась на дівчину, відкрила та закрила рот. Потім якось сухо сказала:

-  Таких як ти, одиниці. – Поліна автоматично взяла конспект і почала його гортати, а потім зненацька «пфрух!» бахнула ним по столу , біля якого вони були і тут же жбурнула зошит на підвіконня.

Звук відлунням покотивсь по авдиторії.

-  От же ж! – Поліна рушила до вікна, підібрала демонстративно кинутий конспект і вкинула його  в сумку, а потім обійняла подругу за плечі і сухо відчеканила:

-  Дякую, Ліко. Зубри і далі. Зможеш отаким, як я, розповісти.

Поліна розвернулась і пішла геть.

А Ліка сиділа і її довбала невисловлена думка: «Нащо мені витрачати час на таких, як ти? Чому це відбулось? Як так можуть змінюватись очі і їх колір? Чому це зі мною сталось?»

-  Авжеж, – прошепотіла Ліка, - це ж я бачу, а не вона так показує. Як я не здогадалась. Але що мені з цього? Що я насправді мушу побачити?

Це затяглось на кілька хвилин, аж раптом Ліка почула голос Леони:

-  "Ти вчитель чи ні? Якщо ти вчитель, то де твоє напрацювання, яке ти можеш викласти? Який кінцевий результат ти прагнеш? Що ти хочеш показати своє? Створене? Яка твоя авдиторія? Де твоє місце де «оце все», що в твоїй голові міститься?"

-  Нічого. В мене ще нічого немає.

-  "То що?"

-  То я не буду порожньо допомагати. – Ліка занила, - але ж мене просять. І ще оці очі. Цей колір. Він незвичайний. – Додала вона, але це потонуло в монолозі її спогадів.

-  "Ти впевнена, що постійним втручанням, як посередник, між викладачем та учнем робиш гарну посулугу? Якщо ти посередник і не заробляєш на цьому- ти втрачаєш вигоду. Якщо ти шкодиш подрузі- ти втрачаєш вигоду. Якщо ти хочеш допомогти- ти залежна від незакритої чи підміненої потреби і це, знову –таки, не вигідно. Якщо ти можеш викладати- ти втрачаєш вигоду. Скрізь ти втрачаєш."

-  Але ж вона подруга.

-  "Я сказала постійним. Ти не чула. До того ж, вона не просто подруга. Вона чуттєва подруга. Це ти повинна побачити."

Внутрішній діалог завершився. Ліка вже зараз стояла біля вікна і наче вперше його побачила. Світ сірів дощиком, а краплі поступово наповнювались на склі. Вони ще не набрали силу і не стікали донизу наче з гірки.