Читати книгу - "Ліка та Поліна, Moon Grey"

-  Навіть в пристанищі «культурной сталіци парєбріка»? – В’їдливо поцікавилась Душа.

-  Особливо там. Не дай бог відчувати це прокляття віками.

Смерть знову брикнулась в крісло.

-  Ги. Я тебе не наймала на цю роботу. Але можу дати бавовну- заткнути ніздрі.

-  Кпиниш з мене?

-  Ні, шо ти, просто душевний стьоб. – Душа затрусилась від сміху.

Всі знають, що в Смерті немає ніздрів, немає отих звичайних відчуттів. Вона кожним спіном чи плазмою свого єства відчуває різні запахи гнилі, затхлості і всього того неописаного сморіду від тонких енергій страху, жадібності, заздрощів та інших проявів тіл. А «бавовна»  тільки додає родзинок в суміш того територіального лайна.

-  Ти, - Смерть відставила кисть кісток, уважно роздивляючись свої уявні нігті, - достьобаєшся, що будеш штопати місце в моїй кишені. Забула, як ницо благала про життя? – Погляд Смерті глипнув в саму Душу жінки і там все похололо, вкрилось інеєм, а в ФТ збилось дихання в спазми.

Душа витримано, уникаючи погляду Смерті, похукала на іній та потерла стінки судин:

-  Нашо ти так. Звісно, я все пам’ятаю. – Душа відігрівалась зсередини і енергія тіла знову поступово забриніла околицями.  – Але ж нащо ти постійно оце робиш.

-  А щоб ти оновлювалась, дорогенька. А цей поствибуховий синдром тільки привід. Як казав Василь Ясонович Чайка – відновлюйся. – Смерть глузливо вишкірилась.

-  Дякую. Я в курсі.

-  Та нема за що.

-  А нічого, що я отут увесь час задовбалось вигрібати після ваших душевних бесід? – ФТ вже змогло ворушити губами. – Мені  того спомину вистачає та ще споминів з дитинства.

-  От-от, якраз про спогади. – Смерть аж пожвавішала, відкинулась на спинку крісла, закинула ногу на ногу, війнула в простір і вже тримала келих вина в кисті та шматочок якогось печива чи сиру. – Давай про отой поцілунок, Душенько.Це шикарний вибух. Аж я пройнялась отим багном, в яке ти влізла. – Смерть одкровенно заржала і враз нізвідки взялись білки очей та застрибали в порожніх зіницях черепа. – Розкажи нам, як тебе на гачок підхопила та мамзель.

-  Та нема шо розказувати. – Душа звернулась в клубочок і стала поблискувати тьмяними невиплаканими слізьми суму. – То вже в минулім.

-  Та-та-та. Розкажи комусь про це. Я ж знаю. - Кістлява майнула навколо жінки і десь зі спини нахилилась до вух і зазвучала стерео: «Не бреши собі, що ти усе забула. Бо ті почуття не зникають».

Холод розповзався по плечах жінки і ФТ почало щулитись. Руки вкрились гусячою шкіркою і як Душа не старалась відігрітись, могильний холод сковував все тугіше, як корсет панночку на виданні.

-  Добре, добре. – Простогнала Душа і перетворилась на нитку, щоб не бути розчавленою чи витиснутою цим кістлявим наповненням ТТ величі мороку. – Не тисни, бо я ж можу і втратитись. Тоді ти не почуєш нічого.

Смерть брикнулась на крісло, знов клацнула кісткою по келиху і приготувалась слухати.

-  А можна спочатку оцей холодець прибрати? – Мекнуло ФТ.

Та Душа цитьнула на нього:

-  Помовч. Я дійду цього.

В очікуванні історії навіть кіт затамував муркотіння. Жінка напівлежала на простирадлах під теплою ковдрою. Електрична грілка приємно віддавала тепло до її ніг. Очі закрились і її губи напіввідкрились, бо оте зеленооке створіння, наче й не дівалось нікуди, одразу ж м’яко огорнуло уста жінки своїми губами та тягуче туго стиснуло їх і враз зіскочили вниз, відринулись і ще раз м’яко втислись оксамитом буквально на секунди і зникли.

-  Шшшшшшш- Душа втішала себе, огортаючи слізьми втрати того моменту.

Смерть зітхнула і схилила череп на ключицю:

-  Та не треба стримувати. Давай, ридай. Тут всі свої.

Вона підставила келих до грудної клітки жінки і клацнула кістьми пальців. Щось червоне полилось вихруючись та кидаючи іскринки назовні і ось, втрата, яку Душа не випускала з себе нарешті сталась.

-  Вона пішла. – Жінка стисла губи. Відчуття чарівності зникло, наче й не було ніколи. Все стало таким звичайним та буденним.

-  Звісно що пішла. На те я й є. – Смерть крутила келих в кистях. Він став непрозорим і тільки їй було відомо, що там за наповнення. – То що, ти точно віддаєш мені оце? Добровільно? Я не пожалкую?

-  Ні, звісно, не пожалкуєш. Ти будеш в захваті. – Душа тихо витягувала слова і передавала їх на поверхню ФТ.

-  Ще б пак. Я віддаю тобі це добровільно. І наш договір вступає в силу з цього моменту. – Жінка кинула погляд на телефон, що блимнув повідомленням: «Поставте електронний підпис для ідентифікації».

-  Ой, вже мені ці ваші примочки-знаки. – Смерть скривилась. – Ми й так в курсі справи.

Смерть сама диктувала Закони та Правила, але не любила, коли їй нагадували та увесь час підтверджували.

-  То для мене, - жінка втомлено посміхнулась, - йди вже геть. Я хочу спати.

-  Ок. За 6 місяців побачимось. – Смерть зникла.

-  Ти думаєш, що на той раз вона дістанеться Місця Сили?

-  Ні. Це Перехідна емоція. Я поведу іншою дорогою. Що там в нас по списку справ?

Жінка підтягнула до себе великий зошит з незробленими справами.

-  Ну, є тут багацько.

-  Купити принтер. Хочеш? – Душа тіпнулась десь там всередині теплом.

-  Хм. Хочу. А що для цього треба? – Жінка вже знайшла той пункт, де був цей запис.

-  Треба щоб він звільнився.

-  Йой. Це так необхідно?

-  Авжеж. Я ж тобі показувала.

-  А, ну так. Той сон про театр та клітку. – Жінка замовкла. Вона відмічала знаки, що траплялись і все більше переконувалась, що увесь сценарій, хоче вона того чи ніт, всеодно відігрується. Хоч і не по черзі, але події відбуваються. Треба тільки відтворити алгоритм дій з сепарованих ланок різних ланцюгів життів інших людей.

-  То що, чекатимеш це від нього чи я можу й іншим шляхом. Варіантів купа. Цей найкоротший.

-  Та добре. Нехай цей буде. – Жінка закрила зошит і сформувала чітку думку-питання для Душі: «А що за договір і в чому суть?».