Читати книгу - "Ліка та Поліна, Moon Grey"

-  Вони ще не плачуть, еге ж? – Почула Ліка позаду і різко озирнулась.

Поліна стояла тиха і наче в розпачі. Ліка дивилась просто в очі Поліни, їхні думки були сфокусовані на одному предметі, краплях.

Але так по-різному.

Це наче і однодумець предметно, але бачення зовсім інше. Так і має бути, щоб зробити вибір.

Ліка похапцем, виринаючи з темряви очей подруги, заїкаючись мовила:

-  Я..я…я…я  думала …думала … про те, що вони наповнюються. – Ліка блукала поглядом навколо очей Поліни.  - Полін, я не зможу тебе вчити далі. Я не вчитель. Я б хотіла допомогти, але…

-  Гаразд. Не питання. – Поліна наче і не образилась, навіть машинально, як завжди,  стисла подругу за плечі. Вона хотіла інше сказати, щось про «мені шкода» чи якось так, але відповіла інше: - Я піду. Мені потрібно самій вчитись. Дякую ще раз.

-  Будь ласка, не ображайся.

-  Чого ти, все нормально.

Поліна відпустила плечі Ліки. Потім стала поряд. Притислась боком і ніжно прошепотіла:

-  Іноді мені здається, що ти робот, але я всеодно тебе люблю, як сестру. А іноді ти мене вибішуєш так, що мені хочеться тебе обійняти і сказати, яка ти мила зубрила.

Дівчина побігла коридором до двох дівчат. Ліка знову повернулась до вікна. Не цього вона очікувала. Їй здалось, що то хтось інший був позаду неї, а чомусь опинилась Поліна. Якийсь парадокс, що зачепив її. Думки перескакували одна через одну, краплі наповнились водою і почали наперегонки збігати донизу. Думки залишились позаду до наступного ранку. Ліка завжди спостерігала за цим хаосом, в процесі не розвивала «а що буде далі», це не стосувалось важливого. Тобто, вона не створювала ймовірну реальність, на яку потім мозок орієнтувався, зазначивши це, як пріоритет, увімкнув би туди переконання та цінності і вуаля, незабаром би вона отримала «все оце» в хаосі, безладі, коли всі шарпають, відсутність спокою і т.д.

Власне те, що і відбулось зараз. А зараз відбувся хаос. Вона відчула материнську чи то сестринську ніжність від подруги. Їй дійсно не вистачало емоцій, вірніше їх прояву.

Раніше колись, десь пів року тому, Ліка хотіла змін. Вона вперше побачила його. Але потім він підійшов і став позаду неї, коли вона щось розповідала і включився в розмову так неочікувано, що вона тоді отримала шок.

Так, вона прагла відтворити цей період. Вона хотіла змін, але не отак.  Як? Хто зна. Є купа варіантів.

Тому Ліка просто дивилась на краплі, що добрались низу і там поєднувались одна з одною, зібралась велика опукла капітошка, яка враз здулась та скотилась ще нижче в…. «прірву».

«Скажи це, подумай це: «в прірву!».

Голос Поліни за отими словами " в прірву!" звучав іншим текстом і згасав, і зринав, і зачаровував тихим шепітом. Але Ліка вже прийняла рішення і тепер потрібен Час, щоб не віддавати увагу і цьому, чужому для неї голосу. Згодом він зітреться. Років через 20. Та чи викреслиться те, що вона відчувала? Ні. Ніколи. І, як тільки вона дозволить відтворити щасливий момент, вона в нім захлинеться. Бо вона не знає, як діяти потім. Всі поради, на кшталт, "веди себе так, яка ти є" чи "будь вихованою, постав себе на місце іншого" –це тільки додасть каменів на її шию і вона щасливо пірне ще глибше важенною сокирою, подалі від цього сорому за себе.  Ні, не викреслиться з життя. Адже мозок пам’ятає все. Але Ліка стане сама собі важлива в своєму світі.

«Я ж твоя подруга»- не здавався голос докору.

Ліка майже вголос сказала:

-  Будь-яке спілкування повинно приносити користь.

«Ти корислива! Я так і знала! »

-  Ні. Я тобі постійно допомагала. Від спілкування з тобою, я мала б відчувати полегшення чи наповнення від теревень, або ж задоволення від того, що тобі допомогла. А я наче  вичерпана.

«Ти раніше такою не була!»

-  Постійність. Постійність, Поліно. Ти не чуєш мене. – Ліка говорила сама з собою, а Його постать позаду віддалялась і віддалялась від неї, стираючись з її спогадів, не підкріплена  нинішніми почуттями, емоціями  минула історія. Ліка боялась відкритись і бути щасливою.

Раптом чийсь чужий голос різонув її слух так голосно, наче навколо відтворювалось кіно в 7D і Ліку накрила паніка:

-  Що ти можеш знати про те, як поцілунок з дівчиною змінює твоє життя?

Поряд пройшли два підлітки.

-  «Дипломники» , - майнуло в голові дівчини. Серце знову рушило в хід– «Оооо, це все. Край. Я побачила не хлопців, а визначила їх приналежність до групи. І це автоматично відбулось.Так, наче я машина.»

Ліка відвернулась до вікна. І в голові знову затріпотіло червоним  транспарантом і на його тлі світились вогнем букви::

«Що ти можеш знати про те, як поцілунок з дівчиною змінює твоє життя?»

Вона завжди була недосяжна і відкрита. Коли хтось прагнув нею скористатись, то він чи вона робили це, а вона, натомість, повністю викручувала, наче ганчірку після миття підлоги, серця отих «користувачів», а потім зосереджено вичерпувала залишки мізків з їхніх черепних чаш.

Залишки? Звісно ж залишки. Бо нормальні люди з купою мізків зроду б не підійшли до неї. Жодна самодостатня людина не попросила би в неї допомоги чи бодай просто провести час. Адже вони бачили її хижий погляд з глибини, з дна очей під вміло налаштованою маскою-окулярами доброти, завдяки яким вона грала ролі, щоб зачепити наступну свою жертву та насолодитись власною зверхністю.

Отака була її суть. Вона хапала все підряд, не розділяючи та не розбираючи по статі, аж поки врешті не натрапила на неї. Це була як раптова зупинка Душі швидкісного потягу Харків –Київ.

Уявіть, от потяг їде, він спинивсь і його Душа спинилась десь у Полтаві, на заплановану хвилинку, а коли Тіло рушило далі, то Душа застрягла там в гущавині отого поцілунку. Наче птаха в мазуті.

Вона пластала крилами по простору, намагаючись вихопитись з тієї ніжності, але дарма. Тільки за кілька років Тіло потягу, яке сновигало туди-сюди-туди-сюди в черговий раз спинилось на мить,  розплющило очі і: