Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Розділ 1.1. Атуан Малоон

 

Вперше я зустріла Атуана Малоона, коли мені було років сім. Тоді він промишляв дрібною контрабандою, але йому не щастило. Після кожного його рейсу знаходився принаймні один розумник із команди, якому до нестями хотілося показати свою хвацькість тут і зараз.

Поліція на Аєрських островах працювала справно, розбишак не з місцевих затримували швидко і оформляли без зволікань. Проблемні панове проводили ніч у затишній камері, населеній доброзичливими богомолами, тверезіли і на ранок поспішали розкаятися в п’яних гріхах. Дізнавшись, що за бійку з нанесенням важких тілесних ушкоджень дають два роки колонії, причому відбувати їх доведеться на тропічних плантаціях, різко ставали слухняними і починали торгуватися. Чи варто говорити, що головним козирем ці прихильники слизької доріжки вважали свого наймача і здавали його без докорів сумління?

Атуан Малоон був частим гостем поліцейського відділку. Іноді він сидів, але не довше кількох тижнів. Іноді втікав, але незмінно повертався на Аєрські острови. Іноді навіть приносив користь суспільству загалом і поліції зокрема, але браконьєри швидко збагнули, кому треба дякувати за підвищений інтерес морських патрулів.

Батько казав, Атуан – це дрібнота. Ганятися за ним немає сенсу, рано чи пізно невдаха спіймається власними силами. Губернатор вважав інакше… Він ненавидів Малоона. Стверджував, що злочинці однакові, і одного разу той тип почне різати людей без розбору.

Тепер я знаю: причина злості Отіса ді Емшиса таїлася в господині ресторану «Шлях королів», що сподобалася йому, але не відповіла взаємністю, зате народила жалюгідному Атуану позашлюбну дочку. Та в ті далекі часи мені було всього сім і я ще шанувала авторитет дорослих.

Я гралася у приймальні поліцейського відділку, коли контрабандиста привели на допит. За мною наглядала Ісма Леола – дівчина-стажистка без жодної схильності до поліцейської роботи. Ісму не виганяли лише з поваги до її батька, який загинув на службі. Вона виконувала обов’язки і запасної секретарки, і дівчинки на побігеньках, і моєї няньки… Все залежало від обставин.

Якби Ісма не фліртувала з молодшим інспектором Ойлафом, то побачила б, що я покинула олівці й прокралася в кабінет для допитів. Якби старший інспектор Рунгер не боявся губернатора як вогню, то прогнав би мене, ледь помітивши. Якби Отіса ді Емшиса не дратувала простецька фізіономія Атуана, мені ніколи у житті не дали б маленький кишеньковий револьвер і не наказали б наставити на контрабандиста. І, звичайно ж, якби батько прийшов вчасно, то влаштував би за таке скандал усім, включно з губернатором.

Але «якщо» не сталося. Опівдні першого дня літа я, дівчинка в сукні з маками та білих сандалях, стояла в кабінеті для допитів, упевнено стискаючи зброю.

Інспектор Рунгер тремтів біля заґратованого вікна. Оправа його великих окулярів із товстими скельцями пускала сонячних зайчиків на нерівну бетонну підлогу, тонка форма кольору мокрого піску пропотіла наскрізь, вузький рот був відкритий, з бочкоподібних грудей виривалися хрипи.

Губернатор, навпаки, сяяв щастям. Він належав до тих людей, що радіють кожній своїй ідеї і ніколи не визнають, що коять дурниці. Його високий кремезний силует чітко вимальовувався на тлі світло-сірої стіни. На модному картатому піджаку виднілися сліди пилку, чорнила і блискучих крил метелика-майстра; плями глини на завужених донизу штанах і лакованих туфлях свідчили про те, що Отіс ді Емшис перед поліцейським відділком встиг побувати в квітковому магазині «Елегантність», де саме міняли плитку на доріжках. Схоже, там з’явилася нова продавчиня, бо губернатор ненавидів квіти так само щиро, як і дружину.

Саме він урочисто вручив мені револьвер. Просто дав у руки небезпечну іграшку і сказав, що оскільки начальник поліції спізнюється, то я, його наступниця, повинна особисто взяти слідство під контроль. Моє завдання: вибити зізнання. Атуан Малоон – закостенілий рецидивіст, його треба гарненько налякати і змусити відповідати на запитання.

Я була старанною та сумлінною дівчинкою. Контрабандиста врятувало лише те, що за день до цього я впала з велосипеда, забила плече і не могла довго тримати руку витягнутою, щоб цілитися сидячій людині у голову.

Я вибрала коліно. Праве. Притиснула дуло до щільних синіх штанів і, ковтаючи букву «р», наказала говорити, бо буде гірше.

Атуан засміявся. Дивний тип… У нього ж руки покрилися гусячою шкірою, щойно я наблизилася. Біла сорочка з короткими рукавами натяглася на плечах, по засмаглому обличчю градом покотився піт… Цей чоловік облизував губи частіше, ніж я дихала! Він боявся не менше, ніж інспектор Рунгер, що не встигав витирати лисину і стукав зубами, як кастаньєтами.

– Малооне, ти ходиш тонким льодом. – Губернатор, навпаки, насолоджувався тим, що відбувається. – Напиши щире зізнання, і ніхто не постраждає. Вона ж вистрілить. Клянуся, Малооне, ця дитина ненормальна.

Він і справді вважав мене монстром. Я так цим пишалася! Ще більше, ніж тим, що протримала Астора в загоні для свиней дві години, лякаючи нібито обгризеним людським черепом із медичного кабінету.

Я натиснула на спуск. Не тому, що мені наказав Отіс ді Емшис. Впевнена, він нічого такого не планував. На відміну від сина, губернатор знав, які межі не можна переступати під страхом смерті. І, мені здається, він щиро цінував дружбу з моїм батьком.

Але… Так вийшло. Атуану на голову впав пухнастий павук-мишоїд, контрабандист струсив його надто різко, я подалася вперед, щоб врятувати довгоногого малюка…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍