Читати книгу - "Тебе знайшов крізь час, Марія Дивосвіт"

Світ кріз туман

Світ повертався повільно – спочатку відчуттями, потім звуками, і лише потім зображенням. Айлін відкрила очі.

Над нею було небо – безкрає, блакитне, чисте, глибше, ніж вона пам'ятала. Сонце було яскравим, але не сліпучим, і свіже повітря пахло деревиною, пряною травою й чимось невловимим – ніби спогадом, що не належить їй. Вона лежала на вогкій землі, відчуваючи кожну грудку під лопатками, ніби тіло ще не звикло до реальності.

Її погляд сфокусувався на обличчі, яке схилилося над нею. Чоловік. Невідомий. Суворий. Його риси були чіткими, майже різьбленими, а щетина на щелепі надавала йому ще більш дикого вигляду. Його очі — яскраві, крижано-блакитні — дивилися уважно, насторожено.

– Жива? – запитав він.

Голос. Низький, трохи хрипкий, але з тією дивною м'якістю, яка чіпляється за серце. Айлін хотіла щось сказати, але у горлі пересохло, ніби вона щойно прокинулась після довгого сну.

– Ви... хто? – хрипко прошепотіла вона, спробувавши підвестися, але тіло не слухалося.

Чоловік зморщив лоб, його брови зійшлися на переніссі. Він мовчки дивився на неї, ніби щось у її словах не складалося.

– Мене звати Роан. Ви знепритомніли в лісі. – Він зробив паузу, його погляд ковзнув по її одягу. – Як ви сюди потрапили?

Слова сколихнули її, наче хвиля, що виринула з таємних шарів пам'яті. Ліс... вітер... темрява... Але все виглядало нереальним, як сон, з якого прокидаєшся в іншому ліжку.

Айлін сіла і озирнулася навколо.

Світ був... інший.

Над деревами здіймалися дивні споруди, схожі на вежі, але вони ніби зросли з каменю. Листя дерев мало сріблястий відтінок, а трава під її пальцями м'яко світилася зсередини, як морські глибини. Повітря було щільніше, насиченіше, і кожен вдих змушував серце битися швидше – не від страху, а від якогось внутрішнього резонансу.

– Я... я не знаю, – прошепотіла вона. – Це не моє місто... Це не мій світ.

Роан не відповів одразу. Його погляд став ще пильнішим, але не ворожим. Швидше – обережним.

Він підвівся і простягнув їй руку. Вона вагалась лише мить і вхопилася за неї. Його долоня була теплою, сильною, з мозолями, як у воїна чи мисливця.

– Вам потрібно відпочити, – сказав він просто. – Підемо до мене.

Він обережно підняв її на руки. Айлін здивувалася, наскільки легко це йому вдалося, мовби була легкою, як пір'їнка. Її щоки порожевіли, але вона не протестувала. У ній боролися страх і спокій, недовіра й дивна впевненість, що поруч із ним вона в безпеці — хоча не могла цього пояснити.

Вони рушили стежкою, що вела вниз між срібних дерев. Листя шелестіло над головою, ледь торкаючись його темного волосся. Айлін дивилася йому через плече і намагалася зрозуміти: що з нею сталося? Де вона? І чому відчуває, що все це — не випадковість?

Попереду, між деревами, вже було видно дах будинку – не зовсім хатини, не зовсім замку. З каменю, дерева і чогось живого, що мерехтіло на світлі.

Вона потрапила в інший світ.

І це був лише початок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍