Читати книгу - "Тебе знайшов крізь час, Марія Дивосвіт"

Там, де слова зайві

Коли їхні погляди знову зустрілися наступного вечора, між ними вже не було мовчання. Не було потреби в словах — усе говорили очі, дотики, глибоке, тремтливе розуміння, що щось змінилося назавжди.

Роан не відводив погляду від неї. Його рука знову торкнулася її обличчя, великі пальці м'яко провели вздовж лінії щоки. Айлін прикрила очі, дозволяючи собі відчути кожну секунду його присутності. Вона вже не боялася близькості, навпаки, жадала її, немов птах, що мріє розправити крила і злетіти в небо.

Коли його губи знову знайшли її, цього разу поцілунок був інший — глибший, гарячіший, із ноткою нетерплячості. Це був не просто прояв симпатії — це був вогонь, що давно тлів усередині й тепер спалахнув із повною силою.

Він обійняв її, піднімаючи легко, ніби вона була частинкою повітря. Її тіло інстинктивно притислося до нього, відчуваючи кожен рух його м'язів, кожен подих.

Він ніс її ніжно, мов найдорожчий скарб у світі. У кімнаті пахло лавандою й деревом, а крізь вікна доносилось свіже нічне повітря й шепіт лісу.

Він зупинився, дивлячись їй у вічі.

– Скажи, якщо ти не хочеш... – його голос був хрипкий, напружений, але повен поваги.

Айлін відповіла не одразу. Вона поклала руку йому на груди, відчуваючи прискорене биття серця, яке відлунювало її власне.

– Я хочу цього... хочу тебе... – прошепотіла вона, і її голос затремтів, але не від страху — від бажання.

Він ніжно торкнувся її губ — з усією глибиною почуттів. Її пальці ковзнули по його плечах, затримуючись на потилиці, вбираючи кожен дотик, кожен рух. Їхні тіла злилися в гармонії, що не потребувала жодних пояснень. Її тіло відгукувалося на його дотики так, наче вони були створені одне для одного.

Кожна мить була насичена емоціями — пристрастю, довірою, ніжністю. Це було не просто фізичне єднання — це був акт зцілення, прийняття, відкриття нової себе...

Вони тихо лежали в обіймах одне одного. Айлін відчувала не розгубленість чи сором, а спокій. Її голова лежала на його плечі, а пальці спліталися з його пальцями.

– Ти змінила мене, Айлін, – тихо промовив Роан, проводячи пальцем по її волоссю. – Я більше не самотній. І навіть якщо ти зникнеш так само раптово, як з'явилася — я вже не забуду тебе.

– Я не хочу зникати, – прошепотіла вона, притискаючись до нього ще міцніше. – Але якщо навіть і доведеться... я завжди пам'ятатиму, ким стала тут. І хто допоміг мені стати собою.

Ззовні ледь чутно шумів ліс. Світ не припиняв існування. Але всередині тієї кімнати існувало лише одне: двоє людей, що нарешті знайшли одне одного.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍