Читати книгу - "Тебе знайшов крізь час, Марія Дивосвіт"

Перша іскра

Дні минали повільно і тихо, як вода в лісовому струмку. Дім Роана, де мешкала Айлін, стояв посеред сріблястих дерев, немов прихований світ усередині іншого світу. Вона поступово вивчала нове місце: його природу, мову, звички мешканців, яких зустрічала лише зрідка. Її тіло вже звикло до місцевого повітря, їжа більше не здавалася дивною, а незнайомі кольори не лякали. Але думка про повернення додому не полишала її ні на мить. Вона щовечора виходила на пагорб за домом, шукаючи зорі, знайомі хоч з далекого дитинства, проте не знаходила нічого впізнаваного. Її всесвіт змінився.

Роан був поруч. Він не ставив зайвих запитань, не квапив. Допомагав, коли потрібно, мовчки підтримував, коли вона просто сиділа й мовчала. Його присутність стала тією опорою, яку вона боялася шукати в людях у своєму світі.

Небо того вечора було кольору попелу, а дощ лише ніжно торкався даху, коли вони залишилися разом біля каміна. Вогонь потріскував, розсипаючи теплі відблиски по кам'яних стінах. Айлін сиділа на м'якій лаві, загорнута в плед, дивлячись на язики полум'я, ніби намагаючись знайти відповіді у цьому палаючому танці світла й тіней.

Вона задумливо прикусила губу – звичка, яка з'являлася, коли в її думках народжувалося щось важливе.

– Роане, ти живеш тут сам? – її голос був тихим, майже несміливим, але щирим.

Він саме різав хліб, але зупинився. На мить у його обличчі промайнула тінь спогадів.

– Так. Раніше я шукав... – він замовк, підбираючи слова. – Шукав свою пару. Але розчарувався. Я не зміг довіритися. Ніхто не був... тією самою.

Айлін мовчки кивнула, відчуваючи, як у грудях щось стиснулося. Її рука несвідомо ковзнула по пледу, ніби шукала тепла.

– А ти? – його голос став м'якшим. – Ти когось кохала?

Вона не відповіла одразу. Її пальці погладжували тканину. Потім вона глибоко вдихнула й подивилася у вогонь.

– Ні... Ніколи. Я намагалася вірити, що кохання прийде, як у книжках. Але... я завжди почувалася зайвою. Усі були з кимось, а я – сама. І з часом перестала чекати.

Тиша. Але тиша не гнітюча. Вона обволікала їх, як ковдра, і лише потріскування вогню було між ними.

Роан повільно наблизився. Його рухи були обережні, як у людини, що боїться порушити щось крихке.

– Ти особлива, Айлін. – Його голос став глибшим, емоційнішим. – І справа не в тому, звідки ти. А в тому, як ти дивишся на світ. І як світ змінюється, коли ти поруч.

Вона підвела очі. Їхні погляди зустрілися – і час, здавалося, зупинився. Вогонь відбивався в його очах, а її власне серце почало гупати так голосно, що вона боялася, він це почує.

Роан простягнув руку і ніжно торкнувся її щоки. Його дотик був теплим, твердим, але водночас обережним. Її шкіра завмерла під цим дотиком. Вона не відступила.

– Ти не випадково тут, – прошепотів він. – Я це відчуваю.

Її губи ледь тремтіли, коли він нахилився ближче. І тоді – м'який поцілунок. Ледь відчутний, неначе перший подих весни після довгої зими. Її очі заплющилися самі по собі, і вона вперше дозволила собі не думати – просто бути в цьому моменті.

Тепло його рук, вогонь багаття, тихе дихання, що змішалося з її власним. Ніч не принесла відповідей, але подарувала дещо більше — надію.

Надію, що навіть у чужому світі можна знайти щось справжнє.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍