Читати книгу - "Тебе знайшов крізь час, Марія Дивосвіт"

Десь між миттю і вічністю.

У долині, загубленій серед лісів і гір, стояв будинок, збудований з любов'ю. Його стіни дихали теплом, а вікна щовечора світилися м'яким світлом, мов очі, сповнені спокою. На ґанку сиділа Айлін, загорнута в плед, з книжкою на колінах і чашкою теплого чаю в руках. Її волосся вже не спадало втомленими пасмами — воно сяяло, як і її очі.

Роан саме рубав дрова неподалік, а їхній син бігав навколо з дерев'яним мечем у руках, уявляючи себе героєм стародавніх легенд.

Айлін підвела очі на Роана — і в той самий момент він поглянув на неї. Між ними промайнув усміхнений погляд, сповнений тиші, розуміння, без зайвих слів. Вони знали: усе, що було до цього — бурі, сумніви, роздоріжжя — привело їх сюди.

Це був її вибір. Її життя. Її кохання.

Вони разом облаштували цей дім, разом садили дерева, разом прокидалися до перших слів сина і разом зустрічали захід сонця. У світі, що колись здавався чужим, Айлін знайшла не лише себе — вона знайшла своє місце, своє коріння.

Увечері, коли вогонь у каміні потріскував, а дитина спала в кімнаті поруч, Роан обіймав її, схилившись до її вуха.

– Я досі прокидаюся щоранку і дякую долі, що ти залишилася.

Айлін усміхнулася, торкаючись його щоки.

– А я дякую, що тоді ти підняв мене з землі й не дозволив піти.

Їхній дім не був палацом. Їхнє життя не було безтурботним. Але воно було справжнім — з радістю, сміхом, поцілунками, і тим, що не вимірюється словами: відчуттям, що вони вдома.

Бо коли серце знаходить своє місце, воно вже не вагається.

І в кожному новому дні — вони вибирали одне одного знову.

Кінець