Читати книгу - "#непамʼятаюякцесталося, Alina Pero"

Глава 21: "Побачення №1… через місяць після весілля"

Антон

 

У якийсь момент я зрозумів, що Женя — єдина людина, з якою я міг би пройти квест під назвою «Шлюб без репетицій» і не зійти з розуму. Більше того — ще й сміятись під час цього квесту.

Але одне мене мучило: ми одружилися, живемо разом, бачили одне одного зранку, ввечері й в халатах… але жодного нормального побачення.

Ні ресторану. Ні квітів. Ні дурнуватих розмов про те, ким ми бачимо себе через п’ять років (якщо не з’їмо одне одного раніше).

Тож я вирішив усе виправити.

План був простий.

1. Забрати Женю з роботи.
2. Повечеряти десь, де не подають їжу в контейнерах.
3. Поводитися як джентльмен, а не як сусід по кімнаті.
4. Не згадати слово «штамп» у паспорті.

Женя

 

Коли я вийшла з роботи й побачила Антона, що чекав мене біля дверей з букетом тюльпанів і дурнуватою посмішкою, я автоматично запитала:

— Ти що накоїв?

— Просто хочу провести вечір з дружиною. Нормально. Як доросла людина. З побаченням. І без піжами.

Я кліпнула. Потім усміхнулась.

— Ну добре. Але якщо це пастка й ти везеш мене в IKEA, щоб вибрати нові рушники — я вийду з авто ще на першому світлофорі.

Він розсміявся і подав мені руку. Чесно? Було… приємно. Навіть дуже.

 

Антон

 

Я зарезервував столик у маленькому затишному ресторані з живою музикою. Звісно, музика виявилась живою аж надто — один з музикантів раптом почав імпровізацію на бандурі й розтягнув «Червону руту» на п’ятнадцять хвилин. Але це навіть додало шарму.

Женя сміялась, жартувала, тикала виделкою мою пасту і називала мій вибір «дуже на тебе не схожим, а значить — чудовим».

Мені було затишно. Так, наче я не на першому побаченні, а на сто першому. І кожне з них — трохи краще за попереднє.

— А знаєш, — сказала вона, коли ми йшли назад до авто, — це було моє перше справжнє побачення за останні… ну, кілька років точно.

— І як враження?

— Гідно, щоб повторити. Але наступного разу я обираю місце. Бо в цьому ресторані офіціант тричі переплутав моє ім’я з Жанною.

— Домовились, Жанно.

Я дістав з кишені маленьку шоколадку й простягнув їй.

— А це що?

— Десерт. Від чоловіка.

Женя зітхнула й засміялась:

— Ти серйозно починаєш мені подобатися, Антоне. Це небезпечно.

— А мені ти подобаєшся вже давно. І я безпечний тільки на вигляд.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍