Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

– Так… І я знаю, хто це зробив. Мені шко… – слово обірвав звук клацання, на що наші вуха повернулися у його бік. – Фелете!  

Мисливець вистрелив, а Фелет встиг опустити руки з хлопчиком та відступив, я побачила, як пройшов ряд пострілів. Моє тіло також смикнулося вбік, так що наступна серія пройшла близько біля ніг.  

Я не знала, бігти мені далі з дітьми, чи рятувати наставника, а усі мої емоції в один момент зосередилися на озброєному чоловікові. Мисливець відпустив зброю, схопився за голову і після кількох секунд стогону впав ниць. Що за… Це Вплив?  

– Фелете!  

Коли єдиним звуком, крім гуркоту техніки, стало важке дихання, я підбігла до чоловіка та поглянула на його бік, що все більше покривався червоним. Скільки куль в нього потрапило? Дві точно, це так близько до життєвоважливих органів…  

– Ні… Все буде добре, відведемо тебе у сховок та підлатаємо.  

– Айро…  

Я захитала головою, залишивши непритомну малечу поруч, щоб підняти чоловіче тіло. Він зможе піти, знаю, зможе. Хоч він і старий дід, але сильніший, ніж може здатися. Але я не сильна, тому мої спроби його підняти викликали лише більшу хвилю відчаю, особливо коли він застогнав від болю в рані.  

Потрібно його вилікувати, витягти кулі, і тоді все буде гаразд. Треба лише зібратися з силами та ігнорувати слабкість від отрути.  

– Айро.  

Ще одна спроба, але мої руки ще більше стали червоними та слизькими, на землі була все більша калюжа. Як в ту ніч… Ні, не думай. Роби. Взяла, підняла, потягла. Давай, давай, давай!  

– Айро!

Я схлипнула, перевівши погляд з рани на обличчя Фелета. Воно зблідло, сірі очі ставали ще менш блискучими, але на його губах була усмішка.  

Чому ти всміхаєшся, дурень?!  

Але я не спитала, лише нахилилася ближче, коли він простягнув до мене руку та взяла її в свою. Холодна. У перевертнів лисів тепла шкіра, холодніша за вовчу, але ця була наче лід.  

– Йдіть. Ховайтеся, поки не прийшли ще.  

– Ні…  

– Пообіцяй… що не будеш мститися, що попіклуєшся про всіх в Алькор…  

– Ти й сам можеш це зробити, – я побачила, як сльози впали на мої криваві руки та розмили червоні плями. – Мені шкода, Фелет. Я знаю, я дурепа, я збрехала тобі, ми б могли цього уникнути. Через мене нас знайшли. Вибач мені, вибач, вибач, вибач…  

– Пообіцяй…  

– Так, я обіцяю піклуватися про них, обіцяю! – я вже бачила, як у сірих очах гаснуть останні вогні, але не ледь помітна усмішка, через що діра в грудях ставала ще більшою, а голос тихіше. – Вибач…  

Але мені не відповіли. Долоня перестала стискати мою і стала одночасно легкою та важкою.  

Я проковтнула новий потік ридань, натомість опустила руку Фелета йому на груди. Калюжа під нами продовжувала рости, все ще не торкаючись непритомних дітей та моїх ніг. Вони не повинні цього бачити. Їх то я можу взяти та віднести.  

Земля ще раз здригнулася від удару техніки. Разом з цим почувся тихий стогін мисливця.  

– Вибач, Фелет… Обіцяю піклуватися про всіх.  

Підвівшись, повільно обійшла мертве тіло, переступивши світлі хвости, які вже увібрали в себе кров. Підійшовши до дітей, я дивилася на ще непритомного мисливця.  

Він впав від мого Впливу одразу, як вистрелив.  

Я пам’ятаю, як легко проклала міст до його свідомості та не зустріла жодної перешкоди. Як забажала йому болю і щоб він помер. Зараз я знову це зробила, легко пробила стіну, наче вона побудована з вати. Мисливець прокинувся, застогнав, що змусило мене подумки підібрати для нього ще більший натиск, аби вдарити.  

– …але не обіцяю, що не помщуся одному виродку.

Новий стогін, а після – тиша.

Кінець