Читати книгу - "Вибір породжує наслідки, Вівєн Хансен"

Розділ 8

– Фелете!  

Ще один поштовх, після якого я побігла вперед, де були загальні кімнати та один з виходів нагору, втім не туди, куди мені потрібно.  

Тут щось не так. Чому колишній готель зносять вночі? Максимум це робиться близько опівдня, але зараз? Ні, це не звичайний знос.  

Щось стало поперек горла, але вигукнути ім’я наставника змогла більш ніж чітко, водночас підштовхуючи малечу та їх рідних йти до іншого виходу. Чим ближче був вихід нагору, тим більше було диму, а точніше якогось газу, від якого ще й пекло в грудях. А також було видно темний дим від пожежі.  

– Айро! – голос Фелета пролунав так різко десь позаду, що я загальмувала та обернулася. – Це мисливці. Травлять та зносять будівлю.  

– Травлять? – миттю прикрила нижню частину обличчя та підбігла ближче, я відчула, як від газу сльози потекли з очей по щоках. – Почекаємо ззовні. Якщо знесуть будівлю, вхід донизу не знайдуть.  

– Виведи всіх. Я перевірю інші кімнати, – світлі хвости Фелета нервово погойдувались, після чого він побіг повз мене. – Швидко, не залишайтеся в печері.  

– Фелете!  

Я ледь не впала від нового поштовху і кілька секунд дивилася вслід чоловікові, після чого побігла назад. Все добре, зараз вийдемо, я та Фелет сховаємо всіх Впливом, і нас не знайдуть.  

Горло тисло від кашлю, але чим далі від виходу під будівлею, тим менше газу, і тим чутніше були голоси перевертнів. Лія та Меліх допомагали дорослим вивести дітей, які одночасно й боялися залишатися, і не хотіли йти без своїх речей.  

Підхопивши на руки дівчинку, якій зовсім недавно виповнилося сім, я намагалася не думати про те, що позаду залишився хтось ще з Фелетом. Намагалася не думати про тих, кого вже завалило охопленими пожежею речами. Від цих поштовхів щось зайнялося на кухні та вже встигло перейти в інші кімнати.  

Якщо бункер лише трохи дрижав, то печера з кожним поштовхом обсипалася, а камінчики падали на голову. Ще трохи – і буде обвал, тому не можна гаяти час. Залишивши всіх назовні, я знову повернулася, трохи підскочивши від нового вибуху. Кляті мисливці! Тепер всередині газу було ще більше, через що сльози знову підійшли до очей. Я ледь бачила, куди йду. Суцільна сіра стіна.

– Щоб вас, – кашель підступив до горла, після чого я прибрала волосся назад, завмерши, коли пальці знайшли щось невелике на потилиці. – Що за..?

Мені не потрібно було чітко бачити, щоб помітити, як на моїй долоні показалося миготіння. Ледь помітне, бліде, розміром з бісеринку.

Клятий. Відслідковуючий. Маячок.

– Ніл… – ім’я хлопця вийшло з шипінням, після чого прилад опинився на підлозі й перетворився на металобрухт під моїм взуттям. – Клятий виродок!

Як я могла не перевірити себе через стільки днів? Вони слідкували за мною, але не прийшли до Саймона, хоч я й була там досить довго. Не повірили, що весь цей час я ховалася в місті? Чи вони набирали силу і зараз він вже потрапив у руки мисливцям? Трясця, трясця, трясця!

Новий поштовх витягнув мене з нарікань. Не час картати себе через свої вчинки. Потрібно допомогти Фелету.

Витерши сльози з очей, але від цього стало тільки гірше, я побігла далі. Нічого не чутно, окрім шуму техніки вгорі та тріскоту вогню. Я ще раз покликала чоловіка, але закашляла на середині його імені, а потім врізалася у щось широке.

– Хутчіше, – від серця відлягло, коли знайомий голос прозвучав поруч, а після мені на руки передали непритомну дитину, – біжи попереду.

Я тільки й могла, що кивнути, а потім побігти попереду у бік виходу. Не хотіла питати, де рідні цих малих, котрих ми несемо. Не хотіла чути те, що й так знала. Було важко, очі майже не бачили, що попереду, а мозок також був на грані відключення, але адреналін та знання приміщення допомогли не зупинятися.

Ще трішки. Вихід, печера, свіже повітря і геть від Алькор. Тепер за нами не побіжать, вони будуть думати, що вбили мене, якщо маячок не працює. Я сподіваюся на це.

Ось вихід, далеке бліде місячне світло.

Різко вдихнула свіже повітря і закашляла у протилежний від дитини на руках бік, а потім почула те ж саме від Фелета позаду. 

Вибігли. Нас не завалило у печері. 

Я озирнулася, щоб помітити кивок та слабку усмішку на різких рисах обличчя. Отже, всі вийшли. Тобто, всі, кого можна було врятувати… Десь далі чулися повторні удари, і тепер можна було помітити техніку. Багато техніки.

– Ходімо звідси… – було важко говорити, а адреналін поволі відступав, тому потрібно рухатись та швидше ховатись, поки мисливці нас не побачили. – Все нормально?

– Більш ніж, – чужий голос також хрипів, але це не має значення, коли ми вижили. – Айро… Ти все ж вирішила дізнатися правду, через що й попалася?  

Мої кроки зійшли на ні, а серце на секунду ніби зупинилося.  

Ну звісно. Як від того, хто прожив понад сто років, можна щось приховати? І від цього стало ще більш соромно. Я збрехала, а він знав і мовчав. Чекав, коли я скажу.  

Через газ нові сльози легко рушили з очей, після чого я повернулася та зустрілася поглядом з Фелетом. У сірих очах не було гніву чи засудження. Лише жаль. А краще б ти мене засуджував, старий дурню, бо я на це заслуговую.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍