Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 17

Вночі дещо дивне відбулося з Орисею. Ярослав так і не повернувся ввечері додому. Тож дівчина без настрою пішла до себе в кімнату. Вона надягла піжаму, зачесала волосся й зачинила вікно, попередньо поглянувши назовні. Двір майже повністю тонув у темряві, яка обривалася лише у двох місцях, де світили ліхтарі. Дівчина провела очима й зупинилася на пустому паркувальному місці Ярослава. “Мабуть, повіз до готелю одну зі своїх дівуль”, — з сумом подумала вона й попрямувала до ліжка. Однак сон вперто не приходив до неї. Орися повернулася на правий бік. Потім на лівий. І все одно заснути не вдавалося. На вулиці вже була глуха ніч і враховуючи, що дім Ярослава стояв окремо від населених пунктів і від дороги, ніч була не лише глуха, а й надзвичайно тиха. 

Орисі чомусь стало моторошно. Такого раніше з нею не бувало. Вона знов повернулася на лівий бік й поглянула у вікно. Раптом воно різко відкрилося й морозний грудневий вітер увірвався до кімнати. Сироти пробігли по спині дівчини. Потилицю стиснуло від жаху. Вона змусила себе вилізти з-під ковдри й, трясучись від холоду, підійшла до вікна. Коли Орися його закрила й повернулася до ліжка, вона помітила тінь, розміром з людину, біля крісла. Серце дівчини завмерло. Холодний піт виступив на лобі.

— Хто тут? — прошепотіла вона, більше сподіваючись, що їй ніхто не відповість, ніж навпаки. Це було схоже на кошмарний сон.

У відповідь у кімнаті повіяло холодом. Новий рій сиріт пробіг в Орисі по спині й рукам.

— Тут хтось є? — знову спитала вона, майже пошепки.

— Є, — почулося тихе. — Ти хороша дівчина, — констатувала тінь і замовкла. 

Вона перемістилася від крісла до дзеркала, й стала в метрі від дверей. Вгледівшись, Орися з жахом зрозуміла, що то не може бути людина, такою легкою й вузькою тінь була й, здавалося, переміщувалася в повітрі. Орисю знову обдало холодом.

— Ти любиш мого сина? 

— Я-якого сина? — Орися почала заїкатися. 

Дівчина вчепилася пальцями у підвіконня. Страх полонив кожну клітину її тіла. Тікати нікуди, оскільки привид, чи що воно таке було, знаходилося біля дверей.

— Ярослава. Ти любиш Ярослава?

Орися мовчала. По-перше, вона сама не знала кого вона любить і чи любить взагалі хоч когось. А по-друге, боялася сказати щось не те.

— Що ж, — продовжила тінь, наче й не чекала відповіді. — Я захищатиму тебе. Заради свого сина. 

Після цих слів тінь прослизнула у щілину під дверима й зникла. 

Орися заклякла. Ще якийсь час вона боялася поворухнути ногою чи рукою. Що як воно залишилося в кімнаті й чатує на неї? Врешті, дівчина підбігла до світильника. Увімкнувши його, вона налякано озирнулася. Кімната була пустою. “Може, це мені привиділося чи наснилося?” 

Орися залізла під ковдру й спробувала заснути. Проте світло не вимкнула, про всяк випадок.

“Що це могло бути, — думала вона, — невже й справді загибла мама Ярослава до мене приходила? Вона сказала, що буде мене захищати, але від чого?”

 

Коли Орися спустилася вранці до сніданку, на її подив Ярослав сидів за столом і снідав.

Дівчина мовчки усілася поруч й потягнулася по хліб.

— А що, вітатися вранці вже не треба? — роздратовано протягнув чоловік.

— А що, ночувати вдома вже не заведено? — в тон йому гаркнула Орися.

— Взагалі-то я ночував удома.

— Чого б це? Тобі відмовила одна з твоїх дівуль?

Ярослав застиг:

— Вчорашня ніч — це ніч, коли загинула моя мама.

Орися також завмерла. Згадала свій нічний сон. Чи це був не сон?

— Що ти сьогодні робитимеш? — обережно запитала вона.

— Спочатку поїду на кладовище, провідаю її, а потім десь пом'яну.

— Хочеш, я поїду з тобою? — несподівано для себе запропонувала дівчина.

Ярослав підняв на неї здивований погляд і кивнув.

 

— Чому твій батько не поїхав її провідати? — запитала Орися, коли вони вже після кладовища їхали до ресторану.

— Це єдиний день у році, коли мій такий правильний тато смертельно напивається. Він не їздить до мами взагалі. Так і не зміг змиритися.

Орися зітхнула. Ще з самого початку батько Ярослава справив на неї погане враження. Більш самовдоволеного, сухого, непривітного чоловіка вона в житті не зустрічала. Про це дівчина звичайно ж Ярославу не сказала. Та їй було важко повірити, що той набундючений стариган може бути здатен на такі глибокі почуття, та й взагалі на будь-які емоції.  

Машина під'їхала до “Короля Артура” й дівчина почервоніла. Здається, навіть коріння її волосся залилося червоною фарбою.

— Тут? — знічено запитала вона. — Ти хочеш пом'янути маму тут?

— А що? — криво посміхнувся Ярослав. — В тебе є неприємні спогади про це місце?

“Взагалі-то приємні, — подумала дівчина, — навіть дуже”. Але вголос вона цього не сказала. 

— Окрему кімнату, — кинув він охороні й завернув не наліво, як минулого разу, а направо. 

Вони зайшли до затишної кімнати з панорамними вікнами, які виходили на ліс і озеро. Посередині стояв круглий дерев'яний стіл, а навколо нього — шкіряний диван і два крісла. Зліва від вікон був встановлений камін.

— Справжній? — запитала Орися. Зазвичай люди ставлять підробки чи електричні каміни.

— А то, — посміхнувся Ярослав. 

Він надягнув товстелезні рукавиці й відчинив залізний затвор. Кинув усередину полінце із полички поряд, доклав папірчик і підпалив. Вогонь затріщав. Жовте полум'я поглинуло дерево, облизуючи його своїми помаранчевими язичками. В кімнаті стало помітно тепліше.

— Дякую, що вирішила побути в цей день зі мною, — промовив Ярослав, не повертаючись до Орисі. — Це найгірший день у році для мене. Усвідомлювати, що я вбив свою маму, страшно.

— Ти не вбив її, — заперечила Орися. — Так сталося. Невже ти думаєш, що якби вони тоді не поїхали за тобою, то вона б досі була жива?

— Думаю.

— А даремно. Життя людині дарує Бог. І він же його забирає. Не від тебе залежить, коли хтось помре. Це лише привід. А людина йде, коли в неї це записано в її книзі життя. Тоді, коли вона має піти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍