Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Розділ 12

Терпіти ненавиджу, коли у фільмах «нетерпеливі» коханці накидаються один на одного просто в коридорі  чи взагалі на сходовій клітині, дупою відчиняючи двері, з гарчанням, як голодні пси на кістку. Ні, я розумію, режисер хоче показати пристрасть, так щоб було доступно і найтупішому глядачеві. Але не ж так по-ідіотськи. Нехай би ще підлітки, у яких гормони з вух виплескують. Але, коли так поводяться дорослі люди, років за тридцять, на особистому рахунку у яких уже гарантована не одна сотня постільних сцен — це, м'яко кажучи, викликає подив. Реально дві хвилини потерпіти не можна, обов'язково рвати ґудзики на кофтині і «блискавку» на штанях?

Угу… Цілуватися ми почали ще на порозі. Та так, що зубами стукнулися. А потім я підхопив Ларису на руки, ногою зачинив двері і, не відриваючись від губ дівчини, поніс її на ліжко.

Тут, правда, трохи послабив натиск. Дозволивши дівчині роздягтися самій. Поки сам скидав штани. А далі — як у вир засмоктало… З якого я виринав тільки для того, щоб перевести подих і, ледь вдихнувши повітря, знову пірнав із головою.

Годину чи дві ми борсалися, але в себе я прийшов тільки після того, як дівчина вперлася в груди кулачками і важко сопучи спробувала вислизнути з-під мене.

— Все… все… я не можу більше… Михасю… Будь ласка… Годі… Я зараз помру… від щастя.

Слова не одразу дійшли до свідомості, проте туман перед очима розвіявся і імла відступила.

— Ти монстр… — простогнала Лариса. — О, боже... Це просто неймовірно... Я все ще літаю...

— Тобі дякую… — пробурмотів я, зміщуючись на ліжко і лягаючи на спину. — Так добре, як зараз, мені уже давно не було. Немов купу років скинув.

— Навіть уявити боюся, яким ти був у молодості… — грайливо прошепотіла дівчина, легенько погладжуючи мою руку пальчиками.

— Приблизно такий самий… — промовив я задумливо. — Тільки підходів до снаряду було б не менше ніж чотири.

— Хвалько.

— Хочеш переконатись?

— Ні! — з непідробним переляком скрикнула Лариса. — Не треба... Я й так навіть не знаю, як додому дійду. Колінка, мов ватяні.

— Так в чому проблема? Залишайся… — знизав я плечима. — Захочеш одяг змінити — зраненька збігаєш. А хочеш — цей випери. До ранку висохне.

— Угу… Щоб ти відпочив і цинічно скористався з моєї слабкості.

— Якщо сама не спровокуєш, навіть пальцем не зачеплю.

— У цьому й уся проблема, — задумливо посміхнулася Лариса. — Що спокуса занадто велика… Ні, годі... Треба й розум мати. На сьогодні досить... Чудовисько ти моє. Це я ще на емоціях, і то не знаю, як до ванної дошкандибаю. А що буде години через дві-три? Понесеш мене додому на руках?

— А ось через дві-три години й поговоримо, — я намацав простирадло і прикрив дівчину. — Поспи. Відпочинь… А я, поки що, чогось поїсти зроблю. По ходу, я зараз готовий мамонта зжерти. Разом із копитами.

— Мамонти не мають копит, — пробурмотіла Лариса, повертаючись на бік і згортаючись клубочком.

— Знайду… — відмахнувся я, встаючи з ліжка. — Я зараз почуваюся так, що коли треба — то і зябра у нього знайду.

Відчуття й справді були неймовірними. Я ніби й справді років на двадцять помолодшав. Гм... Невже всі ті старожитні тирани не просто так оточували себе гаремами з молодих красунь? Знали щось предки. На жаль, втрачене з епохами і не без зусиль християнства.

Сходив на кухню, не заморочуючись на нагрівання, замісив собі кухоль кави, благо порошок навіть у холодній воді розчиняється, з холодильника дістав шматок сиру, що залишився з минулого візиту Лариси, і все це буквально закинув у себе.

Потім склав ще один бутерброд, з ним перейшов до кімнати і сів поруч із комп'ютером. Тихто уже цілком звично зайняла своє місце на столі.

Комп мигнув, засвітився і привітав мене дуже цікавим текстом.

«Ну як? Сподобався сюрприз?»

— Не зрозумів? Ти про що?

«Завдяки активації системи, я зміг бафнути твої характеристики. Зокрема, підвищив на 40% силу, спритність та витривалість. Щоправда, лише на кілька годин. Скоро все повернеться до базових параметрів. Зате, тепер ти зможеш у повній мірі оцінити перспективи. Приємно відчувати себе молодим?»

— Тобто це все… твої фокуси?! — від обурення я навіть жувати перестав, хотів додати ще пару епітетів, але подивився на Ларису, що, щасливо посміхаючись, солодко сопіла, уткнувшись в подушку, і емоції притримав. — Злидота... У святе з чобітьми залізла!

«Не гнівайся і вибач. Але ж треба мені було якось вплинути на тебе, а заразом… еее… прорекламувати пропозицію. І це не фокуси. Тепер, коли ти погодився стати Вартовим, усі твої характеристики піддаються системному розвитку та виправленню. І ти досить швидко зможеш повернути якщо не молодість, то оптимальний фізичний стан. Відчуватимеш себе на піку можливостей. Приблизно, як у тридцяти-тридцяти п'ятирічному віці. Цікаво?»

— Звучить привабливо, — погодився я. — І що для цього треба робити?

«Знищувати демонів. Після активації у тебе з'явилося відповідне уміння. Тепер ти можеш бачити темні сутності та знищувати їх»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍