Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

Розділ 5.1. Ілінор Роу

 

«Морська зірка» простояла на верфі до осені. Потім вирушила в тестове плавання вздовж Сонячного берега, потекла, втратила керування і благополучно сіла на мілину на південь від міста. Ді Крайну порадили або повністю змінювати оснастку і днище, або знайти новий корабель, що обійдеться не набагато дорожче.

Капітан сприйняв останній варіант як персональну образу, але одного разу побачив вітрильник із паровим двигуном і захотів обов’язково отримати таку іграшку для дорослих хлопчиків.

Він продав усе, що збирав для Олівії, позбувся реліквій карнаїтів, взяв позику під дикі відсотки, вліз у контрабандну торгівлю спиртним, ледь не втратив голову через сутичку з морськими патрулями і одного прекрасного дня став не надто щасливим володарем надсучасного дива техніки.

«Принцеса півдня» – так називався цей корабель. Він був великим і вимагав навченої команди. Та й палива, звісно. Багато палива плюс продовольчі запаси плюс медикаменти плюс предмети побуту плюс наявність інженера-механіка плюс запчастини плюс ті дрібниці, про які я гадки не мала, але які, безперечно, були життєво необхідні. Простіше кажучи, «Принцеса півдня» дуже швидко витягувала гроші.

– Цей корабель – найкраще, що можна побажати для експедиції, – захоплювався ді Крайн, стоячи на містку і вміло прикидаючись, начебто все чудово. – Він обжене бурю і переможе штиль! З ним ми маємо реальні шанси спіймати острів Мрій.

– Навіщо? – запитала я. Мої розрахунки показували, що з «Принцесою» ми скоро полетимо в боргову яму. – Ви хотіли зробити це заради Олівії, а тепер немає сенсу ганятися за міражем. Ви ж не вірите в успіх, капітане. У карнаїтів і магію – так, у наш успіх – ні.

– Я дав слово тобі та команді, мала. Побачиш, острів Мрій буде нашим.

Будь-яка згадка про дочку виводила ді Крайна з рівноваги. Ось і тоді він швидко пішов з містка, щоб за дверима своєї каюти годинами сидіти нерухомо, дивлячись на намисто з чорних перлів – подарунок, який капітан у метушні забув подарувати Олівії. Всі знали про це, але вдавали, нібито нічого не помічають.

Того дня ді Крайн сумував недовго. Вже надвечір він оголосив, що вкотре сяк-так підлатана «Морська зірка» знову йде по краоленські перли. Болісний досвід уже отримано, торішні помилки враховано… Рейс мине без проблем, і восени ми вирушимо на пошуки острова Мрій.

– Восени ви розплатитеся з боргами, – зауважив вічно похмурий Ламбе. – Щоб спорядити нормальну експедицію, потрібно рейсів п’ять, не менше. Але мені взагалі-то без різниці… Поки гроші капають, я у справі.

Інші також не заперечували проти небезпечного, але перспективного плавання. Окрім Одновухого Чима. Цього року він втратив ще й половину лівої кисті, а тому не годився для очікуваних сутичок.

– Вище ніс, старий! Ви з чаплею стерегтимете «Принцесу півдня» до нашого повернення, – сяяв награним оптимізмом ді Крайн. – І команду треба доукомплектувати. Це все на тобі, старий хрін!

– Та пішов ти… Сосунок.

Але загалом Чим не протестував – розумів: із його каліцтвами в бійку не лізуть.

Перед відпливом капітан покликав мене до своєї каюти. Я думала, він збирається поговорити про Олівію (ми ніколи її не обговорювали, про події того року ді Крайн знав тільки зі слів дочки, від якої він не відходив у її останній тиждень), але капітан дав мені два однакові намиста з чорних перлів.

– Я взяв це для вас обох, – пробурмотів, дивлячись убік. – Не подарував одразу, бо та жінка, що сниться Чиму, передала послання. Виявляється, дівчата ненавидять однакові сукні та прикраси… Не хотів вас сварити, а потім усе… все змінилося, Йоло. – Його голос здригнувся і став ще тихішим. – Як колись не буде ніколи… Тепер вони твої, роби з ними що хочеш. І… Ліві розповідала, як ви виживали взимку. Вона сказала, що довірила б тобі своє життя без роздумів. Я також довірю. Не своє, щоправда, але… Старий мені як батько, потурбуйся про нього, домовились?

Я кивнула і зрозуміла, що розмову закінчено. На душі шкрябали кішки… Я ніколи не довірила б Олівії ні життя, ні таємницю, ні гаманець. Ні їй, ні будь-кому іншому.

– Почекай, – зупинив мене ді Крайн. – Візьми карту. В тебе вона буде в більшій безпеці, аніж там, куди йде «Морська зірка».

Я ганебно розплакалася. Капітан, звичайно ж, не зрозумів, чому. Вирішив, я хвилююся за нього, невпевнено обійняв і поплескав по спині. Не допомогло. Мене аж трясло від першої думки, що промайнула, коли я побачила мапу.

Втекти. Продати чорні краоленські перли і найняти корабель. Знайти острів Мрій і жити далі, бо потяг до нього вже нагадував одержимість. Я хотіла, щоби це закінчилось! Астор ді Емшис займав мої думки не настільки агресивно, як спадщина карнаїтів.

– Що тут? – Мої ридання привернули увагу Ламбе, і він увійшов без стуку.

– Здається, думає, що ми всі помремо, – розгублено відповів ді Крайн.

– Розумна істота. Всього в двадцять років здогадалася, що люди смертні, – буркнув лікар і запропонував гнати мене гальюнною шваброю, доки сентиментальна інфекція не поширилася по всьому кораблю. – Що буде, коли вона зрозуміє, що люди смертні ще й раптово, і уявити страшно.

У той момент, борючись зі сльозами та закладеним від плачу носом, намагаючись зробити повноцінний вдих і витерти очі якомога акуратніше, щоб вони не почервоніли надміру, я усвідомила дві важливі речі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍