Читати книжки он-лайн » Любовні романи 💘💔💏 » Доля у смартфоні, Тихий Лис

Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

60
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 43
Перейти на сторінку:

...

Ранок. Холодний, тихий, байдужий до мого внутрішнього стану. Я лежала, втупившись у стелю, яка вже давно стала моїм щоденним небом. Уявляла собі той приємний, такий теплий світанок, коли прокинулася не сама. Коли поруч було його дихання, його руки, що обіймали мене ще у напівсні, і ті сонні, розтріпані очі, які відкривалися лише для мене. Якби можна було зупинити час - я б зупинила його саме там. Але він, як завжди, не зупинився. Він пішов, забравши з собою ті кілька годин, які здавались вічністю, і залишив мене з порожнечею. Той спогад почав стиратися. Ставав таким далеким і невпевненим, що іноді я сумнівалася - чи це справді було? Чи, може, моя підсвідомість вигадала його, щоб хоч якось пом'якшити самотність?
Я повільно зібралася на навчання. Механічно, без емоцій. Осінній ранок обіймав мене вогкою прохолодою, а небо, затягнуте важкими хмарами, тиснуло на душу. Люди проходили повз, життя продовжувалось, а я... просто була. Не жила - існувала. Дні тяглися один за одним, зливаючись у сірість. Єдиним світлим промінцем лишалися спогади про нього - такі солодкі, такі болючі.
На парах я не чула нічого. Думки виривалися в той час, коли він тримав мене за руку. Коли ми мовчали разом і цього вистачало. Зараз навіть його голос - лише тінь тепла. Розмови, хоч і щирі, стали схожими на знеболювальне: тимчасово полегшують, але не лікують.
Я не витримала. Взяла телефон і написала:
- Я сумую.
Відповідь прийшла майже миттєво:
- І я скучив, моя люба. Ти вже вдома?
- Ні, лише йду.
- Чим плануєш займатись?

- Не маю бажання ні на що.
- Малишка, щось ти зовсім без настрою. Обіцяю, як тільки буду вільний - подзвоню і розвію твою осінню хандру.
- Чекатиму, милий.
Так, я чекатиму. І голос твій трохи зігріє мене. Але я вже знаю: цього мені буде замало. Мене розпестила твоя присутність, твої обійми. Тепер кожне "привіт" у телефоні - це лише нагадування про те, як сильно я хочу тебе поряд. Розмови - мов чай без цукру: тепло є, а солодощів не вистачає. Хандра не минає. Вона просто тихо ховається, прислухаючись до дзвінка. Я не хочу просто чути тебе. Я хочу торкатись, сміятись поруч, сваритись навіть - але вживу, а не через екран. Бо життя без тебе нагадує осінь - гарна на вигляд, але надто самотня всередині.

Дорогою додому я зупинилась на зупинці, де поруч стояла пара - юна, голосна, безтурботна. Вона щось палко доводила хлопцеві, той лише зітхав і відводив погляд, а вона - переконано, з вогнем в очах - продовжувала свою тираду. Її обурення було чарівним. Наче навіть у сварці між ними жила близькість. Я спостерігала за ними ніби з іншого світу - чужа до їхньої реальності, де можна сперечатися, торкатися, бути присутнім. І мені стало боляче. Я заздрила навіть їхній суперечці. Бо ця суперечка відбувалась поруч. Вони могли бачити одне одного, чути інтонації, ловити погляди. А я... Я мала лише екран і холодні повідомлення. Я хотіла сперечатись теж. Хотіла образитися на нього і тут же притиснутись до його плеча. Хотіла не відчувати цього болісного "далеко".
Коли я нарешті дісталась додому, світ здавався ще більш віддаленим. Я не готувала вечерю, не вмикала світло. Просто впала на ліжко, ніби тіло більше не могло тримати емоцій. Закуталась у ковдру, ніби в ній могла сховатися від усього світу. Не хотіла ні готувати, ні читати, ні існувати. Лише лежати і бути без нього. Тиша в кімнаті була така глуха, що коли пролунав дзвінок у двері, я здригнулась.
- Хто там? - озвалась тихо, вже майже впевнена, що це помилка.
- Доставка, добрий вечір.
Я спочатку застигла. Кур'єри стали для мене чимось тригерним. Згадався вечір, коли отримала квіти не від нього і момент, як ми посварилися через це.
Відчинивши, я побачила не просто доставку, а справжній оберіг - крихітну осінню інсталяцію з осінніх квітів, запашної лаванди й маленького ліхтарика в середині. До нього прикріплена листівка: "Я завжди поруч, малишка." Це був він. Мій Сергій. Мій біль і мій порятунок водночас. Я не стрималась - одразу подзвонила.
- Привіт, малишка, - відповів він, і в його голосі було стільки тепла, що я ледь не розплакалась.
- Привіт... Ти зараз за кермом?
- Так.
- Нічого, потерпиш - писнула сміхом я і додала з ніжністю - Дякую, милий... Ти завжди знаходиш спосіб доторкнутись до мене, навіть здалеку.
- Кошеня... Я бачу, як ти згасаєш. І мені боляче від цього.
- Мені тебе не вистачає. І знаєш, іноді я боюсь... що ця відстань стане надто довгою. Що ми звикнемо бути окремо.
- Не смій так думати. Я дихаю тобою. Мрію щодня про зустріч. І все, що я роблю - заради нас.
Кілька годин потому, ми вже лежали кожен у своєму ліжку, з'єднані лише голосом. Він, втомлений, але невтомно теплий. Я, мов огорнута ковдрою з його слів.
- Ти знаєш, у нас в армії є приколи й повір'я... - почав він.
- Звучить інтригуюче. Наприклад?
- У нас тут ходить одна жінка...
- Симпатична? - кольнула його я своїм маленьким приступом ревнощів.
- Дивна! - відразу виправив мене Сергій. - Одягнута у якусь довгу чорну робу. Схожа на монашку.
- Звучить моторошно.
- Угу - погодився він - Її прозвали черницею. Хлопці вважають, якщо побачив її перед виходом - чекай біди.
- У мене мурашки по шкірі від цих розповідей - зізналася я.
- Та спокійно. Це просто байки. Ми самі їх вигадуємо, щоб хоч якось відволіктись.
- А ще? - спитала я з обережним цікавістю.
- Ну, ще є одна традиція... - його голос набув веселіших ноток і я вже готувалася до чергового підколу - Перед виходом "передьорнути затвор", так би мовити. Бо якщо відірве руку, такої розкоші більше не буде.
- Сергій! - вигукнула я, насупившись. - Ну фу! Я ж серйозно питаю!
- Та ну, смішно. Це ж природно, що ми цим займаємося.
- Я про твої жарти. Ніколи не звикну до цього чорного гумору.
- А-а, ну є такий грішок за мною.
- І, як часто ти це робиш? Згадуєш мене? - грайливо продовжила я.
- Знаєш, з моїх думок ти навіть на перекур не виходиш.
Я сміялась. Щиро, вперше за день. І сміх той був теплом - як кава в долонях, як вогник у темній кімнаті. А потім, голос мій знову став м'яким, трішки тремтячим:
- Ти знаєш... іноді здається, що я не твоя дівчина. А просто коханка. Ми бачимося таємно, на короткий час, ніби крадемо ці миті у світу, якому не до нас.
- Ні. - його голос став раптово серйозним. - Не дозволяй цим думкам вкорінюватися. Ти моя. Моя реальність, не виняток. Не крадені миті, а наше життя, поки що трохи перекреслене відстанню.
І тоді я зрозуміла: ми обидва виживаємо у цій війні, не лише фізично. Ми боремося за наші почуття, щодня, з усіх сил. І поки кожен наш жест, кожне слово, кожен осінній букет від нього - говорить "я поруч", у нас усе ще є надія.
Ми проживали кожен день, тримаючись за наші розмови, мов за рятівне коло у штормовому морі. Коли я тонула у власних думках, коли тінь смутку лягала на мій день, Сергій завжди був десь поруч - навіть якщо фізично за сотні кілометрів. У ті моменти, коли мені здавалося, що сили ось-ось покинуть мене, коли я стояла на межі сліз, він завжди встигав зробити той маленький, але такий важливий крок до мене. Його слова, увага, турбота - не були пафосом чи великим жестом. Вони були рятунком. Прості, щирі, вчасні. Він, як ніхто інший, вмів втихомирити мої пориви, коли на емоціях я могла образитись навіть на мовчання. Він не боявся моїх бур - приймав їх і втихомирював лагідністю. Надійний. Саме ця надійність, що промовляла навіть крізь телефонну трубку, і тримала мене. І ось одного вечора, коли я вже почала сумувати, його голос набув дивної, трохи урочистої інтонації.
- Соф, - сказав серйозно. - У мене є для тебе одна дуже крута пропозиція.
- Ого, - одразу пожвавішала я. - Ми ж усі свої "відносини" в телефоні ведемо. Не скажеш же, що збираєшся освідчитися просто в ефірі?
- Кхе-кхе... - він запнувся, і я майже почула, як він почервонів. - Я, звісно, люблю дивувати тебе, але не настільки раптово.
- Хах, знітила тебе? Мабуть, все-таки серйозна була пропозиція, раз так зніяковів!
- Ти мене збила з думки, як завжди... Але слухай. - враз став зібраним. - Я хочу запросити тебе на побачення.
- Ого... Це звучить вже цікавіше.
- Це буде не просто побачення. Такого в тебе ще точно не було.
- Відеодзвінок в новій піжамі? Чи навіть без?
- Ну, малишка... Чим довше я тебе не бачу, тим більше ти уявляєш мене якимось фантазером.
- Добре-добре, не накручую себе. Насправді вже дико цікаво.
- А от розповім пізніше.
- Сергію! Ти знову граєш у ці свої загадки! Коли це "пізніше"?
- Коли зустрінемось. На цих вихідних.
Я різко сіла на ліжку. Серце забилось сильніше.
- Ти... серйозно? Сергій, тільки не кажи, що це жарт. Я не витримаю.
- Серйозно. Відпрошуся у Реда на пару днів. Приїду. Але попереджаю одразу: нічого нарядного. Спортивки, зручне взуття, без оновленого манікюру.
- Ого. Тепер мені навіть трохи лячно... Що ж ти задумав?
- Побачиш. Я просто хочу подарувати тобі день, у якому буде більше сміху, ніж сліз. День, в якому буде ми.
- Сергій... Ти і є моєю незабутньою емоцією.
- Обожнюю, коли ти таке кажеш. Продовжуй - мій бойовий дух росте в прямому і переносному сенсі.
І тоді, навіть через екран, навіть крізь втому і кілометри, я відчула себе... щасливою. Бо мала його. І нехай на відстані, але з кожним словом він доводив - серцем ми поруч. І ось знову - я жива. По-справжньому. З кожним новим ранком в мені розцвітала надія. У мене була мета. Конкретна дата. Зустріч, до якої я рахувала не лише дні - години, хвилини. І тепер, у цю обідню пору суботи, я виходила з квартири із тремтячим серцем і посмішкою, яку не могла стримати. Одне повідомлення - "я вже внизу" - і мій пульс наче почав танцювати в ритмі вальсу.
На вулиці було сонячно, хоча осінній вітерець вперто нагадував, що літо залишилося у спогадах. Я ковзнула поглядом подвір'ям і одразу впізнала те авто, яке зовсім не вписувалося у знайому панораму. Військовий позашляховик оливкового кольору. З нього вийшов він - у формі, впевнений, з тією самою ледь скуйовдженою зачіскою, яку я так любила. Я ніби на мить зупинилась. А потім - посмішка. Обійми. Його тепло. Його поцілунок. Усе навколо зникло, залишився тільки він.
- Спочатку ти катаєш мене на BMW, тепер на армійському монстрі, - підколола я, ховаючи збудження. - Що далі? Танк?
- Якщо дізнаюсь, що ти з іншим - не виключено, - усміхнувся Сергій з тією самою іронічною ноткою ревнощів.
- Ого, який ревнивий.
- Безбожно, - не приховуючи цього, відповів він.

1 ... 31 32 33 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доля у смартфоні, Тихий Лис», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Доля у смартфоні, Тихий Лис"