Читати книгу - "Королева острова Мрій. Чужі береги, Олена Гриб"

5.2

 

***

«Морська зірка» відчалила рано-вранці. Ми з Одновухим Чимом провели її мовчки, і так само без зайвих слів вирушили облаштовуватись – не на Сонячному березі, а в Альбатросовому поселенні біля верфей, де чекала свого часу «Принцеса півдня».

Я винайняла облуплену хатину біля моря, збудовану за часів курортного буму років тридцять тому, і пообіцяла собі, що, маючи карту, обов’язково відновлю розрахунки професора Окраста Жуко. Нехай не повністю, але за три місяці вимушеного неробства можна гори звернути!

Старий Чим чудово обходився без моєї допомоги. Він днями й ночами розказував байки в місцевому шинку і не збирався міняти рід занять. Часом і спати не приходив… Спочатку я переживала, бігала його шукати, але господиня пивниці сказала, що хвилюватися не треба – заклад відкрито до ранку, публіка місцева і спокійна, а старий не п’є, адже в нього немає половини органів, тільки додає розмаїття. Його не скривдять.

Ну і добре.

Я з’їздила у велике портове місто і продала обидва намиста. Отримала менше, ніж дали б у столиці, але й цього вистачило, щоби розібратися з боргами ді Крайна. Мабуть, якби порахувати відсотки, що накопичилися б за літо (чи й за рік, капітан умів дивувати), я опинилася б ще й у виграші.

Потім вирушила на Сонячний берег – до контори з працевлаштування, щоб ознайомитись із загальною ситуацією у сфері найманої робочої сили та подумати, як хоч трохи наблизити острів Мрій та його скарби.

З’ясувалося, що матросів можна найняти в будь-який час і в необмежених кількостях, а ось із хорошими механіками біда – вони затребувані скрізь, знайти вільного нереально, треба або вирощувати свого (тобто посилати на курси), або переманювати в інших. Курси тривають кілька років, за зманювання працівника можуть пристрелити.

– Кепські перспективи, – зітхнула я і почула у відповідь невпевнене:

– Спробуйте звернутися до будинку сімнадцять на Імператорському бульварі. Можливо, вам підійде, але… Там усе складно.

«Дякую, чужих складнощів нам не треба», – вирішила я.

І все ж таки не втрималася, пройшлась бульваром… Мені хотілося принести команді користь і довести, що я чогось варта не тільки як нянька.

Сімнадцятий будинок був невеликим, збудованим мінімум у минулому столітті, але доглянутим та гарним. Його вік видавали вузькі, загострені доверху вікна, візерункове цегляне мурування та пропорційно надто високий дах. Фундамент теж виділявся, але його прикривали пишні квітучі рослини і він не впадав у очі.

Ґанок і двері належали до нашої практичної доби, хоча мідний дверний молоток у формі вишкіреної риби-клі точно залишився від попередніх поколінь.

Я стукнула тричі. Десь у глибині будинку пролунали легкі квапливі кроки, скрик і гуркіт металевого начиння.

Потім клацнув замок, і на порозі з’явився смаглявий хлопчик років дванадцяти. За його спиною на вискобленій до блиску дерев’яній підлозі виднілися розсипані ложки та виделки.

– Ви не з опіки, – сказала дитина замість привітання.

– Ні. Я до твого тата. Він вдома?

– Дурепа!

Двері зачинилися прямо перед моїм носом.

Я зрозуміла, що ляпнула дурість, причому серйозну. Цей хлопчик міг бути сиротою і гостювати у родичів чи знайомих. Я не мала відразу навішувати ярлики, хоча, зізнаюся, мені й на думку не спало, що на ґанок вигляне не дитина господарів.

Я знову постукала.

– Чого вам? – вороже буркнув хлопчик, не відчиняючи двері.

– Як тебе звати?

– Не ваша справа!

Гаразд, як не моя, то й не моя. Я не настільки стара, щоб не пам’ятати себе в такому віці й ображатися всерйоз.

– А є хтось дорослий?

– Навіщо вам? Ви ж не з опіки.

Причепилася до нього ця опіка! Ненавиджу, коли батьки лякають дітей соціальними службами, мовляв, не слухатимешся – забере страшна тітка і відправить до притулку. Насправді владі абсолютно начхати на умови проживання та поведінку середньостатистичної дитини. Їм важливі показові випадки, гідні скупої сльози і щедрості меценатів.

Я вирвала аркуш із записника й написала нашу з Одновухим Чимом адресу в Альбатросовому поселенні.

– Гей, малий! Я підсуну під двері папір. Коли повернуться дорослі, віддаси їм, добре? Це пропозиція роботи, не загуби.

– Якої роботи? – з підозрою уточнила дитина. – Для мами? Вона не піде, бо влітку за мною нема кому наглядати.

– Для механіка, – пояснила я. – Це не терміново, тільки з осені.

– Осінь? Ну, восени я повернуся до школи… Ма-а-амо! До тебе прийшли!

«Ось вони, обіцяні, але не озвучені складнощі. Жінка. З сином. Без чоловіка. Ді Крайн мене вб’є. Щоправда, після Одновухого Чима та лікаря Ламбе», – я розгубилася настільки, що навіть не подумала про іншу можливість: вибачитись перед господинею будинку і ніколи й нікому не розповідати про сьогоднішній день.

Двері прочинилися.

– Я вже надала усі довідки! – вороже вимовила жінка років тридцяти з чимось, одягнена у чорний робочий комбінезон. Ножівка в її руках небезпечно виблискувала. – О. Ви не з опіки. – Двері відчинилися зовсім. – Проходьте, будь ласка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍