Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

Так минав час. Дні тягнулись один за одним, схожі, мов краплі осіннього дощу. Після кожної короткої зустрічі розставатися ставало все важче. Прощання перетворювалися на маленькі трагедії, і з кожним наступним я все гостріше відчував, як їй болить. Вона хотіла бути поруч. Проживати життя разом - у радості й у темні хвилини. А я... я був за сотні кілометрів. Не міг дати їй навіть найменшого - звичайної вечірньої прогулянки, тримати її за руку, коли мовчки йдеш повз освітлені вітрини. Усвідомлення цього пекло мені душу. Я чув її тишу, якою вона закінчувала дзвінки, і відчував її біль навіть через сухий екран телефону. І, як би не хотів здаватися сильним, іноді думав: а чи мав я право втягувати її в це життя?
Осінь тим часом набирала сили. Небо тижнями залишалося затягнутим свинцевими хмарами. Нудний, холодний дощ повільно змивав із доріг форму, розмиваючи ґрунт до багнюки. Ставали сирими не тільки ноги в берцях, але й душі. Наші розмови з нею теж усе частіше сходили на сум. Ми обидва шалено сумували одне за одним, а відстань, здавалось, тільки зростала - навіть коли говорили щодня. Відстань ставала не просто фізичною, а майже непроглядною, мов та сама багнюка під ногами.
Якось, після виходу з передової, я зустрів Няша. Зазвичай цей молодий, життєрадісний хлопчина світився енергією, мов запалена лампочка. Але сьогодні... він був сірішим за небо.
- Няш, з тобою все гаразд? - спитав я, підозрюючи, що ні.
- Все за'бісь, - кинув він різко, зі злістю, не дивлячись на мене.
Це було зовсім не схоже на нього. Його очі горіли, але не вогнем - попелом.
- Стій. - я торкнувся його руки. - Зачекай.
- Скілл, ти чого чіпляєшся? - зреагував він, наче на чужого.
- Йдемо, покуримо, - спокійно відповів я, приховуючи тривогу.
Ми вийшли надвір, переступаючи калюжі, та протоптали багнюку до навісу з маскувальної сітки. Під нею, як завжди, стояв наш пікап. Я мовчки дістав сигарети, пригостив його, запалив свою. Гіркий дим розрізав холодне вологе повітря.
- Що сталося? - м'яко запитав я.
Няш зробив глибоку затяжку, випустив дим крізь стиснуті губи. Здавалось, він намагається не видати себе, але голос все одно тремтів.
- Та бля... Вона. Я подзвонив їй... а вона...
Пауза. Він намагався зібрати себе докупи, але слова рвалися уривками.
- Вона сказала, що більше не хоче чекати. Я їй казав: скоро відпустка, скоро приїду, але... - він ковтнув ком у горлі. - У неї вже інший. Прикинь? Просто сказала це отак. Я думав... думав, ми все витримаємо. Пройдемо через це разом. А вона... Та і я, може, винен. Не міг вирватися до неї...
Я дивився на нього - і бачив себе. Скільки хлопців навколо мали такі самі історії. Любов, яка не витримала фронтової відстані. Голоси, які зникали з екранів. Вона, мабуть, теж втомилася. Від тривог. Від невідомості. Від тиші між пострілами.
- Не вини себе, - сказав я. - Це не твоя провина. Ми всі платимо за цей час. Ми не можемо бути поруч із тими, кого кохаємо, але ми тут для того, щоб вони мали змогу жити своїм життям. Навіть якщо це життя - вже не з нами.
Няш не відповів. Лише втупився в дим, що піднімався у небо, де все ще тягнулися ті самі сірі, безкрайні хмари. І саме в цю тишу, як завжди неочікувано, вбіг Ексель - зігнутий, ніби сподівався, що дощ не встигне його впіймати. Він задихано махнув рукою:
- О, здорова! Чого такі кислі? - з усмішкою вигулькнув Ексель, струшуючи з капюшона краплі дощу.
- Привіт, Ексель, - привітався я.
- Бо все ху'во, - буркнув Няш, дивлячись кудись повз нас.
- Нічого собі, от це новина, - жартома відгукнувся Ексель, проте його усмішка швидко зів'яла. - І що ж цього разу?
- Я розстався з дівчиною, - тихо сказав Няш, не піднімаючи очей.
Настала коротка тиша. Ексель, мабуть, не очікував почути щось по-справжньому серйозне.
- Та не вішай ніс, малий, - спробував бодритися він. - Гайнеш зі мною в сусіднє село. Там така солоденька молодичка, аж слинка тече!
- Бля, Ексель... - я зупинив його. - Зараз не час.
- Та я ж по-доброму, - виправдовувався він. - Слухай, це ж молодість. Розійшлись - зійдешся ще з кимось. Таких ще буде в тебе, хоч відбавляй.
- Може... - ледь помітно кивнув Няш, вичавлюючи з себе щось схоже на посмішку.
- Отож! Завтра влаштовуємо місію - пошук нового кохання. Я навіть у Реда слово замовлю, щоб у місто махнули. Один вечір - і знову життя заблищить.
- Круто, - відповів Няш, але очі його залишались порожніми.
Ми замовкли. Докурили мовчки, кожен занурений у свої думки. Потім неспішно почвакали багнюкою до будинку. Там, у тьмяному світлі ліхтаря, усе здавалося ще більш похмурим, ще більш притлумленим.
Я ліг у своє ліжко, втупився в обідрану стелю. Тріщини в штукатурці утворювали химерні малюнки, але я не бачив у них нічого, окрім власного сум'яття. Думки кружляли в голові, накручуючи одна одну, мов осіннє листя в смерчі. Серце щеміло, а душа шукала хоч якусь опору. Не витримав. Потягнувся до телефону. Хоч на мить почути її голос, хоч одним словом відчути, що ще не все втрачено. Та не встиг набрати - як звук... Одинокий, глухий, ніби з-під землі, але виразний. Постріл. Не черга. Не далека канонада. Це було поруч. Серце стукнуло так, ніби вибухнуло всередині. Я миттю схопився, вискочив надвір - де вже стояв насторожений Ексель, крутячи головою.
- Звідки? - коротко кинув я.
- Хрін його знає. Здається... від тачок.
Ми кинулись до навісів. Під ногами чвакала грязюка, та ми її не помічали. Перевірили одну машину, другу, третю. Порожньо. Тиша. Я вже збирався повертатись, коли помітив Екселя. Він стояв мов укопаний. Його очі вперлися в щось за пікапом. Я підійшов.
Няш сидів, спершись спиною до колеса. Голова впала на груди, наче задрімав. Але щось було не так. Занадто нерухомо. Занадто тихо. Погляд упав на чоло. Маленький, акуратний отвір. А на потилиці - темна, жахлива діра. Мозок розкиданий по металу колеса. Автомат з'їхав на коліна. А біля нього... телефон. Екран мерехтів. На заставці - усміхнене обличчя дівчини. Та посмішка... тепер забарвлена темно-червоною кров'ю, яка стікала по склу, лишаючи за собою плями, мов від сліз.
Я завмер. У горлі щось стиснулося. Ні крикнути, ні зітхнути. Тільки стояти. І дивитись.
- Блять... - прошепотів Ексель.
Я нічого не відповів. Лише простягнув руку і вимкнув екран. Бо не міг більше дивитись у ці очі.