Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"

- Ти не подзвонив... - тихо сказала вона. - Лише написав: "наберу завтра".
- Так... Вибач. Був важкий день.
- Ти поділишся?
- Соф, краще не треба.
- Чому ні? - у її голосі не злість, радше втома. - Ти ніколи не розповідаєш про себе. Все тримаєш у собі. А я... я просто хочу знати, що з тобою.
- Просто був жорсткий день. Не хотілося тебе втягувати.
- А може, варто було? Може, хоч раз поділитися не вибаченням, а собою? - її слова різали ніжно, але влучно. - Я вчора, як ніколи, потребувала твого голосу.
Я зробив глибокий вдих. Якби міг повернутись у той момент, я би... Та чи справді зміг би? Чи мав сили?
- Пробач. Я не був поряд тоді, коли ти цього найбільше хотіла.
- Мені не треба вибачень, Сергію. Вони нічого не змінюють. Я хочу тебе. Присутнього. Живого. Не твої фрази на автоматі. Не твої "завтра".
Я мовчав. У грудях - камінь. Слів не було, хоч голова тріщала від думок.
- Мені... мені не вистачає тебе, - знову вона. Спокійніше, але надламано. - Ці розмови по телефону - це крихти. Це не життя. Це як вдихнути, але не до кінця. І знову задихатися.
- Я розумію...
- Ні. Ти не розумієш, - її голос обірвав моє речення. - Ти навіть не уявляєш, як я ненавиджу твій рюкзак. З кожним твоїм приїздом він стає символом розлуки. Ти щойно зайшов - а я вже дивлюся на нього й рахую години до від'їзду. Він, чорт забирай, завжди стоїть в кутку, нагадуючи: "Це - ненадовго". Розумієш?
Я опустив погляд. На берцях - висохлий бруд, в щілинах - пил доріг. Ці черевики бачили більше, ніж я міг розповісти.
- Розумію...
- Сергію... - її голос зірвався. Вона не ридала, але плакала. Я відчував це шкірою. - Коли це закінчиться? Коли ми зможемо просто жити, а не чекати? Скільки ще ми витримаємо?
Я мовчав. Слова втекли. Що я міг сказати? "Скоро"? Це неправда. "Терпи"? Вона й так трималася краще за багатьох. "Я витримаю"? Та я вже не витримував. Її питання зависло між нами, як нічний туман - холодне, вологе, без відповіді. Скільки ще вона витримає? - не знаю. Не встиг дізнатися. Бо перш ніж вона здалась - я впав сам.
- Недовго... Думаю, нам варто це закінчити.
- Що? Що ти маєш на увазі?
- Соф... - я зупинився, вдихнув, але слів не вистачало. - Пробач. Я... Я шкодую, що втягнув тебе в це. Не уявляв, наскільки буде важко. Нам обом.
Вона мовчала. Просто слухала. А я відчував, як кожне слово рве мене зсередини.
- Я тебе кохаю. По-справжньому. Але я маю тебе відпустити.
- Не говори цього... будь ласка, зупинись.
- Соф... ти не повинна жити в очікуванні дзвінка, що не пролунає. Не повинна рахувати дні до зустрічі, якої може не бути. Я не хочу, щоб ти витрачала себе на когось, хто сам не знає, чи повернеться.
- Тобі не вирішувати за мене! - її голос був тихим, але в ньому бринів лід. - Чому ти завжди сам вирішуєш, що "так буде краще"? Кому краще? Мені? Чи тобі?
- Нам. Обом. Повір...
- Ні, не вірю! - вона зірвалась. - Ти навіть не дав мені шансу сказати щось. Просто... озвучив рішення, яке сам прийняв. Як завжди. Я ненавиджу! Ненавиджу твою дурну звичку приймати рішення за двох! Ти не запитуєш, ти просто... озвучив вирок.
- Я не хочу, щоб ти страждала. Не хочу, щоб кожного разу, коли я повертаюся до тебе, ти звикала до мене щоразу. Ніби нове знайомство, наче я щоразу чужий.
- Я вже страждаю, Сергію! І не тому, що ми далеко. А тому, що ти закриваєш двері, навіть не подивившись мені в очі.
Я мовчав. В горлі стояв клубок. Хотілося сказати щось, що полегшить їй. Але я вже завдав болю. І слів не залишилось.
- Якби міг повернути час... я би зупинив усе ще тоді. Ще в листуванні. Я не мав права втягувати тебе в це життя. Це було егоїстично.
- І зараз ти чиниш так само. Тікаєш. Тільки тепер ховаєшся за словами "так буде краще". Наче це виправдання.
- Я не тікаю...
- Тоді залишся. Залишся поруч. Не вимикайся. Не ховайся. Побудь хоча б раз слабким, як я, а не сильним, як ти вдаєш.
- Я не можу, Соф...
Кілька секунд тиші. Довгі, як вічність.
- Добре, - сказала вона. - Хочеш припинити? Ти вже все вирішив. Як завжди! Чудово, буде по твоєму. Востаннє, в нашому житті, ми вчинимо по твоєму. Бувай!

Тиша. Гудки.
Я сидів, втупившись у затемнене лобове скло. Мокре від дощу, як і мої очі. Пальці стиснули цигарку, що тліла в кулаці. Автомат впирався у ноги. Бронежилет наче тиснув важче, ніж зазвичай. "Я на вихід", — сьогодні я так і не сказав їй цього. Сьогодні я сказав гірше. Відносини на відстані це не випробовування кохання, а повільне вмирання почуттів. Ви не боретесь за майбутнє. Ви чіпляєтеся за минуле, яке з кожним днем стає все більш розмитим спогадом на фоні сірої буденності. Це все зовсім не так, як романтика із фільмів чи книг. Де буря, пристрасть, пожежа... Це, як невиліковна хвороба, що повільно і невблаганно пожирає людей, їх почуття. Ваші зустрічі стають ін'єкцією, яка не лікує, а лиш відтягує неминуче.

Після того, як розмова з Софою залишила болюче відлуння в душі, все ставало важким, але жодної іншої дороги не було. Я не дозволив собі навіть затриматися в спогадах. Спогади - слабкість. Обличчя в дзеркалі автомобіля було нерухомим. Ніби хтось інший дивився на себе в ньому. Не живе, не болюче, не людське. Лише механізм, що виконує свою роботу. Так і тепер: без емоцій, без думок - лише дія. Я рефлекторно навантажував все необхідне в машину, перевіряв спорядження, не поспішаючи. У мене більше не було сили на біль, але була потреба в діях.
Високий, згорблений силует жінки на фоні забрудненого підворіття привернув увагу. Черниця. Її настрій часто змінювався: то тихо шепотіла молитви, то марила своїми страхами, яких не розумів ніхто. Вона була схожа на тінь, що блукає між світом живих і померлих. Той погляд, який раніше я завжди ігнорував, сьогодні по-особливому впився в мене. І чомусь в ньому відчувалося щось значне, незрозуміле. Якесь передчуття. Як мовчазний знак, який не можна ігнорувати.
І ось, не давши можливості відвернутись, черниця несподівано наблизилась до мене. Кроки були впевненими, непритаманними для звичного повільного руху. Її руки, згорнуті в рясах, тремтіли, але вона стояла переді мною, немов пропонуючи свою частину світу - обірвану і напівбожевільну.
- Ти кров'ю змиєш всі свої гріхи... - її голос був монотонним, нейтральним, але в ньому відчувався якийсь моторошний присмак правди, яку не хотів чути.
Слова, як удар молота по металу. Вони не давали спокою, хоч я і не зупинився. Лише здригнувся, намагаючись змусити себе не звертати на це увагу. Лише криво посміхнувся, як завжди, коли не знав, як правильно реагувати на щось. 
Але її слова все одно не полишали моїх думок. Здавалося, вони відлунювали у свідомості з кожним кроком, з кожним метром дороги, що вела у невідомість. І навіть коли прокладав шлях крізь калюжі, ще довго на душі важко відлунювали ці слова. Вони не давали спокою.
Незважаючи на все, я продовжував їхати. І як би не кричали слова черниці, як би не гнітили моє серце, війна вимагала іншого - і я мав це зробити. Вже не було іншого шляху.