Читати книгу - "Клятва на межі світу , Елісса Фенікс"

Глава 4. Палац дракона

Софія прокинулася від м’якого світла, що проникало крізь високі вікна.
Вона розплющила очі й на мить забула, де знаходиться.
Але вже за секунду спогади вдарили по ній, як хвиля: світ драконів, шлюб із верховним інквізитором, її неможливе становище…
Софія повільно сіла на ліжку, відчуваючи вагу нової реальності.
Палац Оріна був неймовірним.
Високі арочні коридори, облицьовані темним каменем із прожилками золота, нагадували підземні печери, де мешкали стародавні дракони. Стіни прикрашали гобелени із зображеннями битв та крилатих створінь, що ширяли над містами.
Повітря було насичене слабким ароматом спецій і чогось, що нагадувало розпечене залізо — немов сам палац був живий і дихав вогнем.
Софія йшла за високим чоловіком у чорному одязі — слугою, який прийшов за нею.
— Куди ми йдемо? — запитала вона, не стримавшись.
— До повелителя, — коротко відповів він.
Повелителя.
Так. Її «чоловік».
Софія стискала кулаки, намагаючись не вибухнути від злості.
Вона ще не знала, як втекти, але одне було ясно: вона не збиралася приймати свою долю без бою.
Коли вона увійшла до зали, Орін уже чекав.
Він сидів у високому кріслі, схожому на трон, і пив щось із чорного кубка. Його золоті очі піднялися на неї — уважні, вичікувальні.
— Нарешті прокинулася, — сказав він.
Його голос, глибокий і впевнений, заповнив весь простір.
Софія схрестила руки на грудях.
— Я не твоя в’язниця, Оріне.
Він ледь підняв брову.
— Ні? Тоді чому ти досі тут?
Софія стиснула губи.
Він знав, що вона не могла піти.
Він знав, що цей світ для неї чужий, а за стінами палацу її могли впізнати й звинуватити у чаклунстві.
— Чого ти хочеш? — тихо запитала вона.
— Лише одного, — Орін поставив кубок і підвівся.
Він наблизився до неї, і Софія змушена була задерти голову, щоб дивитися йому в очі.
— Я хочу, щоб ти зрозуміла: ти більше не належиш собі.
Її серце пропустило удар.
— Я тобі не власність, — прошипіла вона.
Орін нахилився ближче, його голос став небезпечно м’яким.
— Ти — моя дружина. І хочеш ти цього чи ні, але тепер твоє життя — моє.
Софія задихнулася.
Вона відчувала тепло його шкіри, бачила, як тіні від вогню грали на його різких рисах.
Він був небезпечний.
Але вона не відступить.
— Побачимо, хто кого, Оріне, — тихо сказала вона.
На його губах з’явилася усмішка — швидка, майже задоволена.
— Тоді я чекатиму, Софіє.
І з цими словами він відвернувся.
А вона зрозуміла: її гра тільки почалася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍