Читати книгу - "Тобі, мій Герою, Люба Ковальчук"

-Ех, не знаю чи скоро. - Дмитро зітхнув.
 

— Чому? — запитала я. Я не любила, коли він так говорив, ці слова били по серцю боляче, забирали ту надію, яку виношувала весь цей період.
 

— Тут неспокійно, - видавив він з себе.

Моє серце знову зжалося, я розуміла, про що він, але дуже не хотілося в це вірити, мозок кричав: «Ні!»
 

— Гадаєш, буде повномасштабний напад зі сторони Росії? - тихо запитала я з надією почути заперечення.
 

— Не знаю, побачимо, - відповів він.
 

— Але це неможливо, навіщо їм нападати, коли всі
цього очікують? Це просто залякування, цього не може бути, - втішала я більше саму себе і пригортала донечку до грудей.
 

- Дай Боже, щоб нічого не було, - сумно і тихо сказав Діма.
 

Моя голова закипала від думок, я не хотіла навіть
уявляти цього жахіття, яке могло трапитися. ні! Такого не буде, це все параноя..
 

-Я відчуваю, що це саме ця мить, коли я хочу відкрити це саме сердечко, яке ти подарувала мені тієї ночі і почитати, - вирвав мене з міркувань коханий, — я передзвоню. Кохаю тебе і цілую.
 

-Добре, якщо відчуваєш, зроби так, і я тебе кохаю
та цілую, - закінчила розмову я.
 

Цілу ніч ямайже не спала, кожних дві години просинаючись годувати Амелію, я відразу відкривала новини і читала. Вони були невтішними, обговорювався можливий напад. Безсонні ночі давалися взнаки, очі склеювалися, і не було сил більше на думки, сон зморив мене, і
я все-таки міцно заснула під ранок із сумом і тривогою в серці.