Читати книгу - "Я обираю...Тебе, Анжеліка Горан"

— Я, мабуть, піду, — нервово провівши пальцями по волоссю, відказав Стас.

— Ага, — я кивнула, та відвернулася до стіни, смакуючи прийдешній відпочинок. — На добраніч, — кинула через плече.

Ліжко тихо скрипнуло, коли чоловік підвівся. Він більше нічого не сказав, а мовчки рушив до дверей. Я чула його тверді кроки, що лунали все далі й далі, але не покликала його. Не хотіла зупиняти — не хотіла Стаса.

***

За кілька днів я дізналася про небезпечну місію коханого Олени, яка мала гасло "повернуться не всі". Це, звісно, я собі так прозвала їх бандитські розбірки. Проте від цього легше не ставало. Я хвилювалася за Кота, що був серед перших сміливців цієї авантюри.

Навіть не знаю з чим пов'язана така дивна, дещо нелогічна поведінка. Можливо, все через те, що я відчувала провину перед ним, бо не відповіла на жоден його дзвінок. Гаразд, брешу, на один відповіла. І тільки тому, що не знала хто на іншому кінці слухавки.

Хоча, не варто скидати з рахунків його поцілунки. Згадуючи любощі зеленоокого вродливця всередині мене розливалося тепло. Але це все дуже неправильно, адже моє серце почало дивно реагувати на присутність Люта.

Кожен випадковий доторк охоронця Олени змушував мене тремтіти від задоволення. А його парфум, що мав аромат гранату, бренді й перцю... О, він зводив мене з розуму.

Ось і сьогодні, коли чоловік завітав до нас, щоб повідомити новини,  я відчула радість від його близькості. Проте вона була не довготривалою. Почувши, що трапилося я завмерла на місці, мов крижана скульптура.

Як виявилося, в автомобіль Антона підклали вибухівку. З ним все гаразд, кілька подряпин. Але Кіт... Стас потрапив у реанімацію — ширяв між життям і смертю.

Однак було ще дещо. Сталкер наказав Лютому збрехати Олені. Ось від цього мене, м'яко кажучи, почало тіпати.

Ну як можна збрехати жінці, яка тебе кохає? Навіть не так. Як він міг вигадати свою смерть? Це безсердечний вчинок. Я ніколи не зрозумію його, незважаючи ні на що.

***
Минув тиждень, протягом якого я підтримувала подругу, не дозволяючи їй потонути в океані власного болю. Весь цей час я не полишала надії вмовити Люта поговорити з Антоном. На мій погляд, брехня Сталкера не мала сенсу. Вона вбивала мою любу Оленку. А спостерігати за її муками я не збиралася.

На щастя, все вирішилося і наші закохані знову були разом. Отже, настав час подумати про себе.

Хоча, що там думати? Доля вже все вирішила.

Коли Кіт отямився я подумала, що було б добре провідати чоловіка, який проявляв до мене знаки уваги. Гадала, що це підійме йому настрій. Проте я помилилася.

Спершу він не впізнав мене, назвавши Мариною. А потім взагалі сказав, що мені не місце поряд з ним. Одним словом, почалася балада в стилі Сталкера, який періодично розповідає Олені про свій страшний та кривавий світ. І що вони не можуть бути разом, бо то дуже небезпечно. Ага, звісно. Спочатку втягнули в кримінальний світ, а потім задню вмикають. Що за чоловіки пішли? Куди поділися впевнені у собі завойовники? Бажано блондини. Люблю таких.

Мало не забула. Дехто мене все-таки здивував. І не тільки здивував...

Той день був похмурим і дощовим. Я ліниво спостерігала за блискучими краплинами, що повільно спускалися з неба та повзли по вікну, прокладаючи собі шлях у нескінченність. Нічого не віщувало біди чи бодай зміни перебігу подій. Все було ясно, як сонечко жаркої пори. І тут маєш...

— Привіт, — до кухні увійшов той, про кого я надто часто думала. — Було незамкнено...

— Заходь уже, — зітхнула я. — Олени тут немає та й сьогодні наче зміна Фари, — промовила беземоційно, не припиняючи слідкувати за краплями. Одна з них впевнено лідирувала, але мене це мало хвилювало. Просто спосіб убити час, не більше.

— Я... Я... Я... — Забелькотів блакитноокий, що застиг у проймі дверей, не в змозі ступити кроку ані вперед, ані назад.

Повернувши голову в бік Лютого, я кинула на чоловіка блукаючий погляд.

— Може чаю чи кави?

— А солоденьке щось є? — Упевненість повернулася до його голосу, щойно мова зайшла про їжу. Ну звісно. Як інакше?

— Так, — я підвелася зі стільця та підійшла до кухонного столика, на якому стояв електрочайник. Звичним рухом наповнила його водою та ввімкнула. Кухню заповнило звичне гудіння, яке раніше я навіть не помічала, але зараз воно було просто нестерпним. — Ти... — слова застрягли всередині мене, коли я обернулася і помітила Люта, що височів наді мною, мов скеля над розлогим берегом.

— Ти дуже подобаєшся мені, але нічого не вийде, — випалив той на одному диханні.

Кілька разів кахикнувши, я нарешті видушила із себе щось більш-менш пристойне.

— А моя думка тебе взагалі цікавить?

— Так, і не тільки думка, а й все інше, — гаряче запевнив Лютий, несвідомо підсунувшись ближче. Тепер його м'ятний подих ніжно лоскотав моє обличчя.

— Я не розумію...

Чоловік зненацька нахилився і заволодів моїми губами. Спершу лише доторкнувся, але не відчувши спротиву поглибив поцілунок. Кожної миті між нами натягувалася тонка струна. Вона лоскотала зсередини, чарувала своєю ніжною музикою. Я навіть не знала, що можна почувати себе настільки живою... Це було неймовірне відчуття легкості та невагомості. Вуста Люта вміли подарувати солодке забуття.