Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Розділ 20. Ася

— Каю, ми йдемо додому, — розвіюючи незручне відчуття, промовила я.

Це був єдиний спосіб докопатися до правди. Ризикнути. Так, небезпечно, так, викрадач Кая напевно знає про мою маленьку квартирку на тихій вулиці. Але саме там, серед старих стін на пропахлій травами кухні все ще стояв відвар бузини у своєму найсильнішому часі настоювання.

Якщо мені загрожує Ганні, то навіть будинок батьків не зможе мене захистити. Тільки питання часу, коли по мою душу прийде черговий нещодавно відпущений дух. Однак суто гіпотетично, якщо припустити найдикішу думку, що Ганні до цього не причетна… О, відкриваються чудові перспективи, де сама Хранителька матиме право мене захистити від зовнішньої загрози.

Загалом, гра була варта свічок.

— Це занадто небезпечно — втручати тебе в це, — Кай не поділяв моєї бурхливої наснаги, — очевидно, що ти — мета. Буде краще мені її закликати, не може ж вона вбити духа врешті-решт.

— Може, — скептично зауважила я, — або ще чогось гіршого придумає. Накрутить тебе проти мене і справа з кінцем.

— Це неможливо, — розсміявся Кай.

Він завмер на місці, пильно дивлячись мені в обличчя. Його вії тремтіли, коли погляд м’яко спускався до моїх губ. Мені здається… чи він мене зараз поцілує? Прямо тут? Посеред нічної вулиці Львова, найромантичнішого міста, яке я могла б собі уявити? Серце шалено стукало, але сама я чомусь не рухалася. Я милувалася ніжним поглядом, спрямованим не на когось, а на мене.

Його пальці знайшли гілочку, сплутану в мене у волоссі. Він прибрав її швидше, ніж розчарований видих торкнувся моїх губ.

— Мабуть, залишилася після пошуків маски, — Кай несміливо торкнувся моєї щоки. Мурашки пройшли по шкірі від холодного дотику.

— Відновити енергію? — чомусь запитала я.

— Відновити енергію, — чомусь відповів він.

І коли його обличчя майже наблизилося до мого, я згадала дуже схожу картину, коли Андрій так само ласкаво гладив мене по щоці й наближався до моїх губ. Мене як крижаною водою обдало. Я прокашлялася і усунулася.

— Нам варто поспішати, — я сховала погляд і поспішила в потрібному напрямку.

Думки сплуталися, але я наказала їм замовкнути й сісти в куточку. Зайнятися самопоїданням можна й перед сном, коли вся містична історія з духами буде позаду.

Кай усю дорогу мовчав і навряд чи дивився на мене, на обличчі в нього не відбивалося жодної емоції. Сподіваюся… сподіваюся, я не образила його?

Остаточно відкинути нав’язливі ідеї вийшло тільки біля самого будинку, оскільки інша подія геть відволікла мене від романтичних думок. Біля під’їзду мого будинку стояв чорний мерседес із тонованими вікнами, за якими нічого не було видно: пасажирів, сидіння, мого світлого майбутнього.

— Сестро! — на двері спирався юнак трохи молодший за мене, але з помітною генетичною перемогою: його руде волосся ідеально обрамляло обличчя, на якому не було жодного сліду від прищика або нерівностей шкіри. Не знаю, чи укладав він угоду з дияволом, але виглядав сліпуче.

— Олівере, не рада бачити, — фиркнула йому у відповідь, — мама сказала не чекати тебе раніше наступного тижня.

Я попрямувала було до під’їзду, але брат перегородив мені дорогу собою.

— Обставини змінилися, — Олівер обернувся до притихлого Кая: — Тобі буде безпечніше зі мною.

— Відмовляюся.

Я навіть не встигла здивуватися чи злякатися, коли Кай впевненим і холодним голосом відмовив Оліверу. Я подивилася на нього з вдячністю і якоюсь надією, що бадьорою пташкою билася в грудях. Ми це, звісно, обговорювали, але я до останнього не вірила, що дух серйозно мав намір відмовитися від найкращих.

Утім, Ганні вважала мене найкращою, якщо це не було вивертом із самого початку.

— Готовий накликати небезпеку на свого медіума? — Олівер скептично підняв брову.

— Про що ти?

— Сіс, — завжди називав мене так у дитинстві й мене завжди це дратувало, — втрачаєш хватку. Подивися на двері, нічого не бачиш?

Темніше за хмару я прослідувала поглядом до дверей під’їзду. Нічого незвичного: пластик по периметру і скляна вставка, щоби було видно, що відбувається всередині. Ось тільки придивившись, я зрозуміла, про що говорив Олівер. Зображення по той бік дверей розпливалося, ніби хтось топив усередині лазню і вікно запітніло. По краях запітнілої димки виднілися сніжинки, що з погляду фізики й адекватної поведінки скла було неможливо.

А ось для астрального втручання — цілком.

— Пастка на медіума, — ахнула я.

Такі робили в Середньовіччі, коли затяті церковні служителі намагалися «очистити» світ від втручання надприродного. Етичність такого не обговорювалася. Медіум, який пройшов через таку пастку, опинявся замкненим між вимірами, і тільки той, хто наклав її, міг звільнити заручника. Ні дух, ні людина, ні інший медіум не міг побачити пастку після її активації, тому найчастіше ті, хто туди потрапив, ніколи не поверталися.

Здається, Олівер щойно врятував мене від неминучої смерті.

— Що це? — Кай наблизився до дверей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍