Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 20. Мольфарський телефон

Ще не настало й близько надвечір'я, а десь над хатою почав гриміти грім, неначе хтось стріляв там із гармати. Стара Орися подала нам знак, щоб ми спускалися за нею до підвалу. “Це Кізамор повідомляє так, що він прибуде з вами говорити. Попереджаю зразу, він - крутій. Сто раз подумайте, а потім розкривайте рота. Той з свого боку хитро зробить все, аби нічого толком не сказати", - повчала баба додаючи в суміш сірку, щоби тошнючим смородом зустріти Кізамора.

Замість свічок стара по колу виклала такий смердючий порошок, від запаху якого шлунок вже вилазив через рота. Та адська суміш не чекаючи команди просто зайнялась сама і так начаділа, що в нас від кашлю аж з очей полились сльози. Тож поки ми душилися і плакали у смороді в диму, в кутку з вогню з’явився чорт рогатий. Скоріш за все в підвал прийшов він прямо з пекла. Сказати точно, то потвора гірша за чорта, принаймні виглядала більш жахливо.

У них напевно мода на зелений колір, або цей викупався здуру у зеленці. А щоб ніхто не сумнівався, що то і є реально Кізамор, він з лоба відростив собі великі роги. У нього видався нелегкий день у пеклі, бо він стояв насупившись у колі, там де підсвічений заплутаний орнамент обрамлений по краю у яскраві знаки. А за спиною у істоти красувався сигіл: середнє коло - плутанина з ліній, а зовнішнє поділено на вісім рівних долей. Ті частки ще й повільно обертались, так, начебто хазяїн їх збирався підлетіти. Для дурнів тих, котрі могли ще сумніватись, що чарівник рогатий вельми сильний, потвора знаками заставила всю стіну, зробивши з них шпалери ззаду себе.

Кізамор постояв ще трохи нерухомо, даючи змогу нам на нього надивитись. У нього вигляд був доволі злісний. Зізнаюсь, я таки сильно налякався. Сердито глянувши з-під лоба на присутніх, потвора дала зрозуміти всім хто верховодить. Обмірявши очима нас з Тарасом, чорт розпочав доволі дружелюбно:

– Загур все розказав мені про ваше крутійство. Я в захваті. Його нелегко провести, але вам це все одно вдалося. Отже, від своєї доброти, готовий відповісти аж на три ваші запитання.

– Якщо ми такі спритні, то чого це тільки три? - хотів поторгуватися Тарас.

– Від щедрості. Скажімо, я так хочу.

– І чесно скажеш відповідь на три складні питання? - уточнив я.

– Так, - відповів всміхаючись рогатий чародій, - Але два перших були зовсім не важкі. У вас залишилося лише одне питання.

Я вже збирався заперечити: “Неправда! Ні! Як так? Не може бути!” Але стара Орися спритно запобігла, долонею закривши мого рота. “Хіба не бачиш, як Кізамор тебе дурить? Від нього вже не буде ніякого толку! Хай краще скаже, хто нам справді допоможе!", - зашепотіла баба мені в вухо.

– Хто допоможе зняти родове прокляття? - послухавши пораду, запитав я в крутія.

– А ти вже не такий дурний, яким здаєшся. Шукай Аврелія Магіуса, він стане у нагоді.

– Ото не треба, Кізаморе! Не бреши! Аврелія не бачили вже більше сотні років! - стара обурилась на відповідь потвори, - Скажи тоді хоч де його шукати!

– Вам треба буде вдача, щоб Аврелія знайти і більше вдачі, щоби з ним поговорити! - рогатий чорт, над нами сміючись, щез в полум’ї, відправився у пекло.

– От виродок! - залаялась стара, - Навмисно клятий цап назвав ім’я того, до кого нам ніколи не добратись! 

Баба Орися не збиралась відступати. Вона замислено стояла у підвалі, будуючи у голові подальші плани. У неї раптом зародилася ідея, від неї навіть промайнула посмішка на зморшкуватому лиці в старої відьми. “А що ти там базікав про чарівну книгу, яку я нібито підсунула вам з братом?", - зненацька запитала в мене баба, буравлячи зеленими очима, що намагались заглянути прямо в душу. Ми були навчені з Тарасом тим випадком, коли під чарами розляпали всі таємниці бабі Христі. На цей раз учинили розумніше - відразу розказали їй про книгу. Не все в подробицях, звичайно, а тільки те, що відьмі треба знати.

– Ото якби хтось знаючий побачив вашу книгу. Хоча б сестра, але ми з нею посварились, - пожалкувала баба, - Вона втекла, я з нею не спілкуюсь, і це триває вже багато років. Сестра послухала б, якби ви попросили.

– Давайте спробуєм. У мене ось, що є! - Тарас дістав з кишені невелику кульку, - Я теж хотів собі мольфарський телефон, тому й поцупив пару штук у баби Христі.

Та це ж одна із тих перлин, які дядько Юхим отримав від мольфарки! Від радощів я обійняв злодюжку, Ще трохи і готовий був розцілувати брата.

– Ану, дай подивлюся, - баба Орися взяла в руки ту чарівну річ, - Так, впізнаю. Колись давно нас вчила їх робити мати.

– Воно повинно спрацювати від води, - сказав мій брат.

– Дивись, запам’ятав! - у захваті я похвалив Тараса.

Стара взяла пусту широку миску і наказала кинути туди ту чарівну перлину. Вона послала нас  наверх, набрати в кружку із відра води і вилити тонкою цівкою на хитромудру кульку.

– Тепер вам можна кликати сестру. Та як почує вас, так зразу й відгукнеться.

– Мольфарко Христе! - в один голос, схилившись над водою, соромлячись позвали ми з Тарасом.

В посудині, по всій поверхні рідини, пішло невпинне ряботіння, перлина засвітилася яскраво-голубим, а коли згасла, ми почули бабу Христю.

– Хлопці, це ви? А де Орест, чи може тітка Ганна?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍