Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 21. Дендреон Макулій

Хоч в тісноті, але ми з братом виспалися добре. Навіть в мольфарки Христі так не відсипались. Баба Орися пригостила нас сніданком і ми зібрались повертатися додому. Іти нам треба буде далеченько, тож вирішив я трохи змахлювати і вициганити те чудодійне зілля, що здібне додавти людям сили. Його ми вперше скуштували у мольфарки, а баба також вариво ото, без сумніву, повинна вміти готувати.

– Скажіть, а є у вас той чарівний узвар, який надасть Тарасу і мені наснаги? Подібний напій нам давала баба Христя, - таємно сподіваючись в душі, мовляв, баба Орися не захоче виглядати гірше за сестру, так, ніби ненароком, я поцікавився в старої.

– Звичайно є! Його збиралась дати вам в дорогу, - відповіла вона й принесла глечик з чудодійним зіллям, а потім стала нас узваром частувати.

– У ньому забагато імбиру, а от женьшеню трохи малувато, аніж його потрібно додавати за рецептом, - відсьорбнувши ковток, неначе справжній фахівець, Тарас, поцмокавши, почав критикувати бабу.

– Ти бач який! - образилась стара, - іди тоді й зроби собі такий, як треба!

– Не зли її, - я засичав на брата, - бо ще натягне на твою макітру глечик!

Мій шалапутний брат загрозу зрозумів - знав, що стара не панькається з нами. Швиденько, без коментарів, допив її узвар, ми попрощалися і почали виходити із хати. “Ви, хлопці, не спішіть”, - порадила баба Орися на подвір’ї. Вона начарувала у повітрі сіру хмару, яка з’явилась в нас над головами. Той згусток магії пустив яскраві блискавиці й поплив повільно до воріт у бік стежини, запрошуючи нас піти услід за ним у хащі. “Це провідник і ваша охорона. Ніхто у лісі вам зашкодити не зможе!”, - сказала нам стара перед дорогою додому. Подякувавши їй за допомогу, ми з братом почали спускатися в долину.

Ми мандрували стежкою у гаю, а листя на деревах тихо шелестіло. “Ідіть назад”, - почув я тихій шепіт. “Тут небезпечно”, - застережив голос. Я йшов вперед і нікого не слухав. Баба Орися вчора ж пояснила, що то лякають безневинні дендреони, які не зможуть заподіяти нам лиха. Отак ми втрьох і пробирались лісом: попереду летіла сіра хмара, а ми з Тарасом плентались за нею. Та раптом, щось всередині зламалося у хмари, бо зупинилася і почала чорніти. “Отож дурна! Давай, лети скоріше!”, - став підганяти кляту брат від нетерплячки. Він виробляв руками різні жести, дув, імітуючи пориви вітру, навіть хотів встромити в неї палку і підштовхнути уперед ту ледацюжку. Що не робив - нічого не вдавалось! Натомість хмара стала грозовою, неначе сердилась на нас розрядом громовиці.

Зненацька той, поламаний магічний згусток баби, сказився і почав блукати лісом. Він втратив напрямок, рвонувши в бік, в чагарники. “Куди ти?”, - заволали ми з Тарасом і побігли доганяти навіжену хмару, поки оте браковане створіння не наробило ненароком в лісі збитків. “Ай-ай! Допоможіть!”, - хтось закричав у хащах, в які від нас шмигнув той витвір чарів. Ми з братом зразу кинулись на голос, бо на когось там вже напала наша хмара.

Ледве пролізли через ті чагарники. Від поспіху аж поцарапались до крові. Коли добралися, знайшли там юнака. Він віком виглядав - десь наш ровесник. Нещасний, лежачи спиною на землі, всім тілом намагався заховатися у неї. Для маскування він прикрився гіллям, наче кущ, з мвленькими зеленими листками. В руках юнак тримав суху ломаку, якою відчайдушно відбивався. Зате наша скажена чорна хмара, кружляючи, стріляла блискавиці. Від них той бідолаха аж зайнявся, палав вогнем в долонях і у грудях. “Допоможіть!”, - знов загорланив хлопець, побачивши поблизу нас з Тарасом.

Ми з братом похватали в руки палки і стали боронити неборака від того злобного магічного створіння. Ну що сказати? Хмара - то є хмара. Її ті наші дії до одного місця! Якого в неї ще й до того ж і не було! Чим баба думала, коли творила той дефектний згусток? Він зовсім не тікав від наших палок, не намагався навіть ухилитись від ударів. Вони просто без опору проходили крізь нього не завдаючи ніякої шкоди.

– Воно боїться вітру! Вітром! Відганяйте вітром! - гукнув юнак мені, він, певно, не новак у цьому ділі.

– Ах ти ж, паскудо! Тоді скуштуй оце! - послухавши слушну пораду хлопця, миттєво випустив з рук свою палку.

Я пальці склав у формі пістолета і ним націлився на чарівне створіння. ”Aer, піф-паф!”, - почав розстрілювати хмару і уявляв, що з пальця, замість кулі, у мене вилітає дуже сильний вітер. І таки так! Ота простенька зброя дала результати. Напрочуд, набагато кращі, аніж я чекав. Вона поробила у тій чорній тучі дірок, зробивши з неї просто решето. Потвора, остаточно зіпсувавшись, поранена вже не могла втекти. Тож згодом зупинилася на місці, щоби набратись сил та затягнути отвори в собі.

– Вам треба якнайшвидше доконати хмару! - галасував юнак, - Дірявте доти, доки не пропала!

– Я теж так постріляти хочу! - від заздрості Тараса розривало.

– Тоді роби так само, як і я. Ти теж у нас мольфар, тож уяви, що замість куль пуляєш сильним вітром.

– Ага! А на тобі! Aer, тра-та-та-та! - це так мій брат завзято взявся нищити противнива зі свого уявного ручного кулемета.

Отак удвох ми в клапті рознесли той клятий витвір чарівних таємних сил, який повинен був охороняти нас в дорозі. Від нього не залишилося і сліду, а ми з Тарасом все стріляли і стріляли. “Та досить вам! Тієї хмари вже нема!”, - сказав юнак, щоб припинили воювати. Ми з братом повернули голови до нього і бачимо, що хлопець у вогні!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍