Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Тарасе, він горить! Гаси!, - скомандував я брату і ми почали топтатися ногами по полум’ї в гілках, вкривавших груди й шию юнака.
– Не треба! Ні-і-і! - почав волати бідолаха і став качатись в різні боки тілом по землі та опиратись нашій допомозі.
– Як хочеш, то гори! - розсердився Тарас, - А ми з Богданом підемо додому.
– Куди ти підеш? - гримнув я на брата, - Ми розстріляли нашого провідника! Без нього точно заблукаємо у лісі.
– Звинняйте, хлопці - то моя вина, - сказав юнак, підводячись на ноги, - Хотілося пожартувати і збивши з пантелику, серйозно налякати двох мандрівників. Тож сам не зчувся, як наблизився до вас, от клята хмара і накинулась на мене.
– Ах ти ж зараза! - вкрай обурилися ми, збираючись провчити гумориста.
Та бійка закінчилася ураз, ще до того, як навіть почалася. З землі повитикались довгі корінці і обплели собою наші ноги, а поки ми з Тарасом намагалися звільнялися від них, гнучкі гілки тим часом обплели ще й наші руки.
– Ти що здурів? Забув хто врятував тебе від злої хмари, - ми з братом борсалися із останніх сил, але всі наші рухи були скуті.
– Як тільки заспокоїтесь - відразу відпущу. Бо зла нікому не зробили дендреони.
– Здаємося! У цьому лісі ми нові, тому й не знаємо всіх ваших дивних правил, - зізнався я у спробі розв’язати наш конфлікт.
– Здаємося! - також підтвердив брат, переконавшись, що не може дати відсіч.
– Не вздумайте дуріти, - відповів юнак в якого в грудях ще палав вогонь і видно хлопця то ніяк не турбувало.
Коріння і гілки послабили захват, а потім заховалися у листі, якого повно тут лежало на землі, неначе ковдрою, вкриваючи усе великим шаром. Тепер ми ближче роздививились дивака. А то як ще назвати можна парубків, що вештаються в лісі майже голі, бо в них напевно мода є така - замість одежі повбиратися у листя!
– Не мерзнеш? - підколов я юнака, глузуючи з тонких гілок на його тілі.
– А не згориш? - у хлопця поцікавився мій брат, дивлячись на вогонь у парубка на грудях.
– Навіщо вам цей цирк? - образився юнак, - Я - дендреон, а звуть мене Макулій.
Ми з братом теж назвали наші імена, та виявляється Макулію вони чомусь відомі. Крім того дендреон знав звідки ми прийшли, а також що робили в баби Христі. Він наче шпигував за нами скрізь, шепочучи про пастку в шумі листя. Паскудник тішився, коли я нервував, бо бачте, так мерзотник розважався! Щодо вогню - то це «Вогонь Життя». Він зігріває тіло дендреонів. Поки хоч трохи жевріє - ті залишаються живі і навіть можуть трохи чарувати. Вони живуть в гармонії в гаю, а всі рослини дендреонів захищають. Та врешті-решт трапляється таке, що час настав тому вогню згасати, тоді істоти завмирають без тепла, самі перетворившись на дерева.
– Чи ти один такий? Чи вас таких багато? - мене цікавило, мов, скільки ще їх водиться в лісах, чи варто нам від них чекати підступ.
– Я не один. Нас тут багато в лісі.
– Дівчата є у вас? - в Тараса запалали очі.
Ото, як курка тільки думає про просо, так і мій брат про краль. Тож нещодавно ледве не попався у тенета відьмі, але урока з того не зробив, дурило! Тепер він певно уявив, що в цьому лісі десь там ховаються оголені дівчата прикриті листям замість гарної одежі. Тож братові закортіло знайти таких красунь й завести з ними парубоцького романа.
– Наші дівчата - то самі найкращі в світі! - хизливо відповів юнак, - У них тендітні гілочки на шкірі. На гілочках багато є бруньок, з них розпускаються маленькі шовкові листочки. Від дотику до них у тебе серце аж співає, а гілля в грудях від вогню аж зашкварчить!
– Таку б я міцно пригорнув до себе, - сказав Тарас і підморгнув Макулію, мовляв, крім пестощів у брата із красунею пішло би далі діло.
– Ото піди, та обійми куща! Тобі від нього користь така ж сама! - спустив я мрійника того з небес назад на землю.
Макулій заступився за своїх дівчат і став критикувати наших. Він бачив їх у лісі безліч раз, вони йому здавалися гидкими.
– От як же так? Ні жодного листоча! Бодай би гілочку! - жалівся він, - А шкіра чиста, наче то личинка чи хробак. Не дивно, що вони вкриваються в одежу…
– Ну знаєш що? - я перервав його, - Тут кожному своє! Мені наші дівчата більше до вподоби!
За кого найчастіше б’ються хлопці? За дівчат! Тож не хватало нам подертись з дендреоном! Нехай він там влюбляється в красунь, що виглядають, як кущі, а ми з Тарасом будемо до наших залицятись.
– От бач, що наробив! Ми втратили провідника. Тепер як нам добратися додому? - я запитав в Макулія, у спробі загасити суперечку про дівчат.
– Та не турбуйтесь, хлопці, тут поряд найкоротший шлях! - за цих слів дендреон розвів кущі руками.
За ними ми побачили той самий водоспад, який приховував печеру Сивого Ведмедя.
– Як так? - від здивування запитали в дендреона ми, - Адже печера на сусідньому горбі! Не встигли вже й спуститися в долину, а хмара бабина сказилася, побачивши тебе.
– Про ці короткі таємні ходи у лісі знають тільки дендреони. Ми прокладаємо їх чарами лиш тільки для того, щоб в разі небезпеки перейти на інше місце.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витівники, Віт Тасик», після закриття браузера.