Читати книгу - "Витівники, Віт Тасик"

Розділ 22. Ціна чарування

Ми з братом підійшли до водоспада, та до печери не змогли попасти. Стіна води, що падала донизу, надійно закривала отвір входу. Гукати тітку було нерозумно, адже вона нас через шумний хлюпіт не почує. Отак ми вдвох стояли перед входом і міркували, як нам далі бути. Та тут в Тараса виникла ідея:

– Давай ми начаруємо настільки сильний вітер, що він в стіні води проробить повно дірок, тоді потрапимо крізь них усередину!

– Давай, - погодився без суперечки з братом, - Так само, як ми щойно зрешетили хмару.

“Aer, ба-бах!”, - водночас почали кидати, неначе із гармати, величезні ядра, бо розуміли, мов, тут треба сила, щоб продірявити природну перешкоду. Вона швидким потоком падала донизу і боязливо намагалась утекти від нас в долину. Та водоспад - не те ж саме, що й хмара. Тож воювати з ним не так вже там і легко! Якщо комусь вдавалося пробити в ньому дірку, вона миттєво заливається водою. Напевно ми чогось не врахували, а саме: отворів у рідині ніхто не робить! Вона ж не може зупинитися на місці, бо інша рідина затопить дірку, а потім та волога мішанина почне спливати річкою донизу. Як не старались - не виходило нічого. Так потомилися, що аж піт полився з лоба.

– Тарасе, перестань! - захекавшись звернувся я до нього, - Облиш, бо не працює задум.

– Слабак! - почав гнобити мене впертий, - Не можеш так, тоді нехай в нас буде буря! Така лиха, щоб водоспада розсікала навпіл!

От вміє ж змій мотивувати хоч-кого, знайти слова, що спонукають дурість! Зробив, як він хотів, хоч головою розумів - нова ідея буде гірше, аніж перша! У мене сильно темніло в очах, а в грудях вже почало зупинятись серце. То й ураган начарувався так-собі: не дуже сильний, ще й до того пішов занизько. “Вище! Вище! Хай дує вище!”, - розкомандувся брат, дивлячись, як вода потіком затікає у печеру. Бо замісь “розсікти водоспад”, отой скажений вітер задував всередину все те, що річкою колись стікало у долину.

“Ура! Дивися, розчахнувся водоспад!”, - волав Тарас, зрадівши результату. Та то була заслуга не моя, а вкрай розлюченого Сивого Ведмедя. Сидів там звір тихесенько собі, займався справами своїми у печері. Аж раптом тут така оказія - потоп, а враження таке, що то Всесвітня повінь! Коли вода почала сильно затікати всередину, він запідозрив в цьому чиїсь чари. Тож вискочив на вулицю сердитий з чітким наміром лиходіїв розірвати. Побачивши Тараса і мене, він зразу зрозумів, хто винуватий в цьому. Роззявив пащу і почав сваритися на нас, на одному йому відомій дивній мові. Ми тільки зрозуміли: “Ри-и! Ри-и! Ри-и!” Це так на нас ричав ведмідь із пересердя. По злому тону й жестам хижака, то ясне діло - щось не те зробили!

Та чарування не минулось мені даром. Так виснажило, що навіть стало млосно. В очах настала ніч, мішком впав на траву, а у вухах ще лунав рик Сивого Ведмедя. Відчув, як звір схопив мене за ногу і поволік, неначе дрантя, по землі.  “Ну от! Затягне він тепер мене в берлогу і загризе!”, - подумалось мені. От під такі сумні, недобрі перспективи впав у безпам'ятство, віддавшись примхам долі. Нехай вже буде, як вона захоче, бо я не в змозі опиратись її волі!

Коли розплющив очі - вже лежав на ліжку, а тітка Ганна поралась десь поруч. “Ну що, мольфар, віджив?”, - глузливо запитала, побачивши, що я прийшов до тями. У мене все всередині боліло, неначе табуном пробіглися слони. І то не просто так, а добре тупцювали і намагалися зробити відбивну.

– Ну хто ж так робить? - пожурила тітка, - Тепер в печері повно калюжок. Навіщо задували воду всередину? Ще й буревієм! Скажи мені, у вас хоч клепка є?

– Хотіли розчахнути водоспад. Нам треба ж було прошмигнути через нього.

– От дурні! А попросити воду розійтися, у голову нікому не прийшло?

Я промовчав. Воно ж було так просто! Адже повітря - це лише одна з стихій. Крім неї є вода, вогонь й земля до того. Багато їх. У кожної недоліки є й переваги, а ми хотіли всі проблеми розв’язати однією з них, неначе то вона сама найкраща. “Послухай, магія - це нелегке мистецтво. Воно виснажливе, витягує всі сили. Не можна перти в лоба, як зробили, а треба поступати розумніше. Щось підштовхнути, намочити підпалити… Воно не вимагає від мольфара ніяких зусиль, а результат загальний вийде такий самий”, - відкрила тітка хитрощі і трюки чарування.

Зізнаюся, не так собі те все я уявляв. Чаруй собі і ні про що не думай! А тут інакше, мов, читаєш заклинання, та пам’ятай: воно із тебе також смокче силу. Я чарував невпинно, роблячи у рідині дірки, ото за це й жорстоко поплатився. На цю дурницю витратив аж забагато своїх сил, від чого виснажений навіть знепритомнів.

Тут до нас в двері заглянув Тарас: “А нумо, підіймайся ледацюго! Поки вилежувався тут, я накопав у лісі корінців. Ось, на, тримай! Зробив із них узвар для тебе” Брат протягнув у кухлі рідину, таку смердючу, аж з очей полились сльози. Назарчик пійло те зненавидів також, він спав тихенько на матраці біля ліжка. Спочатку вовк своїми лапами прикрив чутливий ніс, та все ж не витерпів і вискочив із хати.

– Тарасе, чим я завинив, що ти збираєшся цим зіллям отруїти? - поморщившись, гидливо нюхав в кухлі той узвар.

– Ти не кривися а скоріше пий, давай! - сварився самовпевнений мольфар, - Нам треба ще вогнем сушити калюжі в печері!

– Ніякого вогню! Все, досить! Ви за сьогодні не начарувалися іще?! - то гримнула на нього тітка Ганна.

– Тож так скоріше, - виправдовувався брат.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍